Бреннер пішов на кухню, відчинив величезний холодильник; харчів там вистачило б на цілий місяць, така містка була морозильна камера, взяв йогурт[17] з суницями, вершки, два шматочки шинки, поставив каву, нашвидку попоїв, повернувся до кабінету, набрав номер Бернара, там, звичайно, ніхто не відповів; тільки божевільні при нинішній дорожнечі влаштовують вечоринки вдома; набагато дешевше посидіти десь поблизу в невеличкому ресторанчику і випити вина; тримати прислугу, яка готує їжу й миє посуд, тепер можуть тільки мільйонери.
«Поїздити по кабачках навкруг їхнього дому? — подумав Бреннер. — Шукати? А якщо вони рвонули в «Куполь»? Або в «Клозері де Ліла»? Чи кудись у Латинський квартал? Там зараз досить дешеві італійці, дуже смачно годують, вино казкове, чудовий вибір сирів… Ні, все-таки характер у Мішель дуже страшний… Я, звичайно, теж не мед, але не можна ж так, працюю до кривавого поту, невже вона не розуміє?! Не розуміє, — сказав він сам собі, — бо вона ніколи не працювала, не знає, що це таке, хоч би як я намагався їй пояснити. Досвід, хай живе досвід, тільки він може примирити людину зі світом, отже, з тими, хто цей світ населяє…»
Бреннер любив Мішель, і всі його випадкові, а тому швидкоплинні зв’язки з жінками були наслідком домашніх сцен; уперше це сталося через одинадцять місяців після весілля; подзвонив Франсуа і сказав, що хотів би побачитись; «Знаєш, я приїду з моєю нареченою, з Лолою, ми одружуємось, вона, виявляється, добре знає Мішель, училися в одному коледжі». — «Мішель, — вигукнув тоді Бреннер, — до нас їде Франсуа з Лолою, це твоя подруга!» — «Якщо ця баньката сволота приїде сюди, — дуже спокійно, тільки з закам’янілим обличчям, відповіла Мішель, — я піду з дому». Бреннер прикрив трубку долонею, щоб цієї розмови не почув Франсуа. «В чому справа, Мішель? Франсуа на ній жениться, я не можу відмовити другові, він же тебе любить, як сестру». — «Я сказала, — так само спокійно мовила Мішель, — якщо він привезе цю дівку, яка вважала себе найгеніальнішою в класі й витріщала на всіх свої голубі блюдця, думаючи, що вона найвродливіша, я, вже сказала, піду з дому, можеш їх приймати сам». Бреннер шепнув Франсуа: «Давайте, дорогі мої, Мішель чекає вас», — поклав трубку і поспішив у спальню ублажати дружину. Та одягалась. «Ну що з тобою? — спитав він. — Не можна ж так, рідна… Як ти не любиш її, то не будь жорстокою з Франсуа». — «А ти не будь жорстокий зі мною». — «Але чому?! — закричав він. — Поясни мені, чому така впертість?! Вона зрадила тебе? Відбила коханого? Отруїла батька?» — «Ні, просто я не можу її бачити, та й годі. Коли мені можна повернутися додому? Скільки часу ти сюсюкатимеш з ними?» — «Мішель, ну навіщо ти так? Зрештою, постався до цього візиту як до потрібного! Франсуа дає мені роботу, за яку добре платять, на ці гроші я утримую тебе так, як ти до цього звикла!» — «Не смій мені дорікати!» — «Я не дорікаю, просто намагаюсь тобі пояснити, чому цей візит не можна відмінити!» Мішель вийшла в передпокій, накинула плащ; Бреннер зняв з неї плащ; сказав, що зустріне Франсуа біля під’їзду; розлютований ходив по вулиці, чекаючи, поки той під’їде… Франсуа вискочив з машини радісний: «Познайомся: у найщасливіший для нас день ми вирішили приїхати до Мішель і до тебе». Лола держала в руках величезний букет троянд. «Мішель була найкрасивіша й найрозумніша в класі, — сказала вона, — я перед нею схиляюсь, та хіба тільки я? Всі, всі без винятку!» — «Ми замовили столик в «Секті», — мовив Франсуа, — заберемо Мішель і побенкетуємо». Бреннер, відчуваючи ненависть до себе, став принижено брехати, нібито Мішель чекає лікаря, піднялася температура, її морозить, хоча б не кір, зараз, кажуть, епідемія, вона боїться вас заразити, просила поцілувати Лолу. «Я привезу лікаря, — запропонувала Лола, — мій друг Патрик, ти його знаєш, Франсуа, чудовий спеціаліст з інфекційних захворювань». — «Ні, ні, — розгубився Бреннер, — спасибі, я вже запросив лікаря, я подзвоню пізніше, я неодмінно зв’яжуся з вами, друзі, поздоровляю тебе, Франсуа, радий; що в тебе така красива й добра подруга, Мішель боготворить Лолу, вона розповідала про неї дуже багато хорошого…»
Він повернувся додому, але на душі було гидко: який же ти нікчемний, жалюгідний підкаблучник, справжній мужчина ніколи не зробив би такого. «Ти задоволена? — спитав Бреннер. — Я не пустив їх». — «Ах, яка мужність, — озвалася Мішель. — Не пустити в сімейний дім шлюху!» — «Але вона говорила про тебе так, як можуть говорити тільки про подругу». — «Ну, звичайно, я мегера, а ця особа — найкраща в світі людина, тобі завжди подобались блондинки». — «Ти з глузду з’їхала? Чи починаються місячні?» — «Мерзотник, — сказала Мішель, — не приплутуй сюди фізіологію!»