Шор встав, голосно висякався і сказав:
— Кіш мір ін тухес, менш, унд зай гезунті.[18]
46
18.10.83 (11 годин 02 хвилини)
Марі Кровс виявилась зовсім ще молодою жінкою з вузькими зеленими очима, золотоволоса, коротко, під хлопчика, підстрижена.
— Я вас уявляла іншим, — сказала Марі, коли вони зустрілися в барі Палацу преси.
— Яким? — поцікавився Степанов.
— Росіяни дуже традиційні в одязі… Або ж, навпаки, якось до зухвалості неохайні, носять чорні штани й коричневі черевики… А ви просто-таки паризький журналіст…
— У Парижі живуть різні журналісти… Бреннер — одне, а Верньє — абсолютна протилежність йому.
Щось ураз промайнуло на обличчі Марі, в її вузьких зеленкуватих очах; «беззахисна впертість», — зауважив Степанов, дивно, чому виникло саме це словосполучення, здавалося б, взаємовиключаюче, а втім, світ ще ж не вичерпав себе, людина, вмираючи, дивується з тих відчуттів, які приходять разом з останнім зітханням. «Беззахисна впертість» — у цьому є щось від розбещеної дитини…
— Верньє — мій батько, — сказала Марі. — Будь ласка, не говоріть, що він працює на консерватора Бельсмана. Батько — чесна людина.
— Він мені також здався доброю людиною, Марі, але я навіть не міг подумати, що він ваш батько.
Очі її засяяли, але тільки на одну мить, потім знову стали насторожені, пильні, закриті.
— Вам щось відомо, як зараз Лиско? — спитала вона.
— Живий… Це все, що я знаю… Часу не було подзвонити в московську клініку. І потім, знаєте, коли людина від’їжджає звідти, де вона якийсь час жила, починають діяти закони того суспільства, куди вона повернулася…
— Вас цікавить, чому з ним так вчинили, містер Степанов?
— Заради цього я приїхав.
— Ви можете потрапити в його квартиру?
— Не знаю…
— Справа в тому, що на його письмовому столі залишалось сторінок тридцять машинописного тексту… Прочитавши цей матеріал, ви зрозумієте, хай не до кінця, кому Лиско міг заважати…
— Кому ж? Дігону?
— Так.
— У вас є факти?
— Вони були в квартирі Лиска.
— Можна від вас подзвонити в посольство?
— Хочете, щоб розмова стала відома в поліції?
Степанов посміхнувся.
— Думаєте, що ваш апарат підслуховують?
— Мені натякнули про це. Мені дав це зрозуміти інспектор Шор, який веде справу Граціо… Я намагалась узяти в нього інтерв’ю…
— Він сказав, що слухає ваші розмови?
— Не лише він один. Є приватні детективи, є ще й інші сили, науково-технічна революція і таке інше.
Степанов підвівся, поміняв у бармена монету на жетон для телефону-автомата, подзвонив у бюро, де працював Лиско, відрекомендувався, попросив ключ від його квартири.
— У нас немає ключа, товаришу Степанов, його відправляли в такому стані, що було не до ключів, попросіть у консьєржки.
— Ви гадаєте, вона дасть мені його ключ? Я й по французьки не розмовляю…
Марі, що стояла поруч, прошепотіла:
— Я розмовляю, нехай тільки вони подзвонять…
— А ви не можете подзвонити? — спитав Степанов.
— Ми не знаємо номера. Поїдьте, поговоріть, зрештою, можете звернутися в консульство…
— Ви дуже люб’язні, — сказав Степанов. — Дайте адресу, будь ласка…
Марі знову прошепотіла, немов розуміла російську мову:
— Не треба, я знаю, де він живе… де він жив…
… Консьєржка взяла подарунок Степанова, страшенно дякувала (уроки нетривалих відряджень: завжди бери з собою, коли, звичайно, зможеш дістати, баночки дві чорної ікри по двадцять вісім грамів, три квітчасті хусточки, три пляшки горілки і набір хохломських дерев’яних ложок).