— Зараз, серед ночі, нас тут ніхто не побачить, — заспокоїв дівчинку Дмитрик. — Головне — встигнути все тут гарненько роздивитись. Ось поглянь, може, на цій печі колись лежали такі самі діти, як ми. Тільки в них тоді не було ані мобілок, ані телевізорів, навіть комп’ютерних ігор. Уявляєш?
Такого, звісно, Олянка уявити не могла. Ну хіба може людина обійтися без комп’ютерних лякалок, блукалок і стрілялок?
— А що ж вони тоді робили цілісінькі дні? їм же, певно, було страшенно нудно!
— Та що ти, — заперечив Дмитрик, — знаєш, скільки часу треба було витратити хоча б на те, щоб зварити їсти? Принести води з колодязя, затопити піч, а тоді взяти горщика оцією довжелезною палицею — рогачем — і поставити оте — старовинне кресало. Знаєш, як із нього добували вогонь?
Дмитрик схопив два камінці, присів навпочіпки й почав викрешувати з них іскру. Аж тут у хаті почувся незнайомий голос:
— Ану, хлопче, відійди-но від печі. А то, бува, наробиш лиха. Ця хата простояла триста років і ще стільки має простояти. А як ти її спалиш, то де я житиму?
Посеред хати стояв козак, убраний у полотняну сорочку, жупан і широкі шаровари. На поясі в нього висіла крива шабля.
— Ви хто? — скрикнув Дмитрик.
Козак хитро усміхнувся у довгі вуса, стріпнув “оселедцем” і мовчки показав очима на скриню.
— Ой, намальований козак десь подівся! — вражено промовила Олянка і раптом здогадалася: — То це ж ви і є!
— Звісно, я, — зареготав запорожець. — І живу я в цій хаті вже сотні літ, відтоді, як мене намалював на скрині мій друзяка Стах Характерник. Щоб люди знали, що був на світі такий собі козак Петро Мамай, який зроду-віку нічого не боявся і поліг у бою з турками, коли заскочили вони нас зненацька серед голого степу. А все, що малював Стах, мало чарівну силу, бо володів мій товариш таємними знаннями. Через те й прозвали його на Січі Характерником.
— Ваш товариш володів таємними знаннями? — захоплено перепитав Дмитрик. — А може, й ви знаєте оті стародавні чари і розповісте нам про них?
— Е, ні, хлопче, хоч ви й не чужі мені, а таємниць зраджувати я не маю права. Бо слово дав, що мовчатиму. Та й звідки мені знати, чи ви берегтимете секрет? Малі ви ще. Ось підростіть трохи й приходьте до мене знову, тоді й поговоримо…
— Та що ви, ми нікому не скажемо! — почав запевняти козака Петра хлопчик. — Знаєте, я з батьками живу в далекій країні Австралії, і я там урятував від пожежі…
Раптом Олянка з жахом зрозуміла, що Дмитрик знову починає вихвалятися.
Та запорожець не дав хлопцеві договорити. Він тільки хитро примружив око й проказав:
— А у нас на Січі був один молоденький дуже балакучий джура, то прозвали його наші побратими — Панько Довгий Язик. Так до нього те прізвисько й прилипло. І всі його нащадки тепер звуться Довгими Язиками.
Дмитрик замовк, почервонів і похнюпився. А козак Петро, ніби нічого й не сталося, звернувся до Олянки:
— Гей, мала, а ти чого мовчиш? Може розкажеш мені, як ви сюди потрапили серед ночі? Мабуть, і ти маєш який секрет?
Олянці страшенно кортіло розповісти цьому веселому козакові, та ще й їхньому далекому предкові, про Країну нямликів і про те, як вона потоваришувала з Буциком І вона вже була відкрила рота, аж раптом пригадала Буцикові слова: “Пам’ятай, ти єдина зі здорованів знаєш про нашу таємницю. Нікому й ніколи її не розкривай!”
І дівчинка лише сумно похитала головою й відповіла:
— Я не можу, адже я дала слово…
— Ну ось, тепер я вже напевно знаю, що нашому козацькому роду — нема переводу. Навіть коли мої нащадки живуть за далекими морями й користуються зброєю, якої я й у руках не тримав, — Петро показав на бумеранг, що висів у Дмитрика на плечі, прив’язаний до шкіряного паска.
Дмитрик радісно усміхнувся, стріпнув головою і раптом запропонував:
— А хочете, я вас навчу кидати бумеранга?
Розділ шостий
де весь світ говорить про дивовижну подію, а Олянка й Дмитрик лише посміхаються…
Козак Петро обережно відчинив низенькі двері й вийшов на подвір’я, поросле вологою від вранішньої роси травою. Він зняв свою шаблю, аби вона не заважала йому. Дмитрик показав, як треба правильно вхопитися за один кінець дерев’яного трикутника, а потім, тримаючи тупим кінцем догори, щосили кинути його вперед. Тренування тривало цілу годину. Вже й небо почало світлішати, й на обрії з’явилася тоненька рожева смужка, коли козак Петро навчився кидати бумеранга так, що він, описавши величезну петлю, повертався назад.
— Усе, час прощатися! — сказав козак Петро, усміхнувся дітям і простяг Дмитрикові свою шаблю. — Бережи її, хлопче, може, вона стане тобі у пригоді. А я, коли ти не проти, візьму на згадку оцю дивовижу — ану ж колись знадобиться.
Запорожець застромив бумеранга за широкий пояс і зник у хаті. Рипнули старі двері, й надворі знову запанувала тиша, яку порушували лише голоси вранішніх пташок.
— Світає, — зауважила Олянка, — час повертатися додому, а то що скажуть мама й тато, коли вранці не знайдуть нас у кімнаті?
— Авжеж, і Ляля дуже засмутиться, коли прокинеться й не побачить мене поруч, — погодився Дмитрик.
Цього разу до вічка Мандрівного Калейдоскопа припала Олянка. Вона міцно взяла за руку братика, з яким уже встигла подружитися під час цієї дивовижної подорожі. Дівчинка уявила свою кімнату, перед її очима з’явилися знайомі блакитні квіточки на шпалерах, і за мить діти вже були вдома.
Про нічну пригоду не нагадувало нічого, окрім старовинної козацької шаблі в руці у Дмитрика і Мандрівного Калейдоскопа, який Олянка тут-таки сховала під подушку.
— А тепер треба швидко лягати спати, щоб мама з татом ні про що не довідалися! — сказала дівчинка.
Мабуть, діти таки добряче потомилися, бо прокинулися аж тоді, коли коала Ляля почала голосно пищати й смикати Дмитрика за носа, вимагаючи сніданку.
До кімнати увійшла Олянчина мама й радісно сказала:
— Ну що, ледацюги, прокинулися? Ану мерщій біжіть умиватися й снідати. Сьогодні у нас із вами буде чудесна мандрівка у минуле — поїдемо до Музею народної архітектури та побуту. Знаєте, цієї ночі там сталося справжнісіньке диво. Про це розповідають по всіх програмах телебачення і радіо. У козака, намальованого на старовинній скрині, раптом замість шаблі при боці з’явився… справжнісінький австралійський бумеранг. І, уявіть собі, вчені, що обстежили той малюнок, в один голос твердять, що це не підробка. До речі, Дмитрику, може візьмеш із собою бумеранга? В музеї стільки місця — навчиш мене кидати зброю австралійських аборигенів? |
— Та ні, щось мені сьогодні не хочеться кидати бумеранга, — відповів Дмитрик, ледве стримуючи сміх.
Олянка також мало не розсміялася. Вони з братиком по-змовницькому перезирнулися і без слів зрозуміли, що тепер їх на все життя об’єднує спільна ВЕЛИКА ТАЄМНИЦЯ!
БУРШТИНОВИМ ПАЛАЦ
Розділ перший
де ми дізнаємося про дивовижну історію підводного знайомства і розуміємо, що навіть акулячий зуб може стати чудовим подарунком
Нарешті цей день настав — сьогодні було перше червня, а отже, нарешті почалося літо. А головне, рівно десять років тому Олянчині мама й тато одружилися.
її батьки познайомилися дуже дивно — під водою. Вони займалися дайвінгом —1 пірнали з аквалангами на морську глибину і вивчали життя підводних мешканців. Олянка не раз чула цю захоплюючу історію. Тато спостерігав за довгою, мов змія, рибою-муреною, що сховалася у кораловому гроті. Аж тут він побачив, як до мами наближається риба-метелик і вже заміряється кольнути її гострою колючкою. На щастя, тато добре знав, як поводитися з морськими хижачками, тому вмить відігнав рибину.
А врятована мама, звичайно, тут-таки закохалася у тата. Вони почали разом їздити у морські експедиції, а коли вирішили побратися, то навіть весілля їхнє відбулося під водою. Про це потім писали в газетах, а одна стаття так і називалася: “їх тепер і водою не розіллєш”. Це означало, що Олянчині мама й тато завжди житимуть щасливо й весело.