— Мерщій ставай біля мене! Зараз почнеться.
Варто було Олянці зробити крок назустріч стрілці й торкнутися нямликової руки, як сталося диво. Стрілка під їхніми ногами почала тремтіти, збільшуватися і раптом понесла малого хвалька і перелякану Олянку вперед — над хвилями, у синю морську далечінь.
— Нямлику! — зойкнула дівчинка. — Я зараз упаду в море, і мене зжеруть акули! І куди нас несе? Ця бурштинова стрілка страшенно слизька.
— Не бійся, — заспокоїв її Буцик, — по-перше, у Балтійському морі не водяться акули — воно для них надто холодне. А по-друге, нас несе саме туди, куди треба. І стрілка, якщо не схоче, ніколи тебе не скине. Головне — тримай мене за руку.
Олянка заспокоїлася, адже вона вже не раз потрапляла з Буциком у неймовірні історії і знала, що на чарівного чоловічка можна покластися.
— Ну от, ми майже на місці, — зрадів нямлик і показав рукою на острів, що з’явився на обрії.
Дівчинка замружилася — сонячне сяйво відбивалося від землі безліччю жовтогарячих, золотих, медових, червонястих променів. Острів був Бурштиновий.
— Так, ти вгадала, — промовив нямлик, — цей острів і справді бурштиновий, але на ньому ще ніколи не бував жоден здоровань. Якщо місцеві жителі — бурштинники — дозволять тобі зійти на його берег, ти будеш перша.
Стрілка вперлася в берег, і Олянка з Буциком ступили на суходіл. Та що це? Варто було дівчинці зробити кілька кроків по твердій бурштиновій поверхні, як каміння під її ногами почало тьмяніти й тріскатись. Здалеку, з глибини острова, почувся гуркіт, і до Олянчиних ніг скотилося кілька брил прозорого жовтого бурштину. Вона з надією поглянула на свого хвалькуватого друга, та Буцика ніде не було. Дівчинка розгублено озирнулася і з жахом побачила, що нямлик знову став маленьким.
— Буцику, що з тобою? Ти ж з’їв цілу коробочку манної каші! — запитала Олянка. Відчувалося, що вона от-от не витримає і заплаче.
— Ану не рюмсай! — пропищав нямлик. — Краще підніми мене і мерщій розкажи, звідки ти цього разу принесла Чарівну Страву? Сподіваюсь, як завжди, з дитячого садочка? Ваш кухар варить її за найточнішими приписами.
— Ні, — тихо промовила Олянка, — в нас у садочку вже цілий тиждень дають лише гречану й вівсяну кашу. Тому я знайшла вдома пакетики з розчинною манною кашею і сама приготувала Чарівну Страву. Це дуже просто — треба взяти склянку гарячої води…
— Який жах! — зойкнув Буцик і вхопився за голову. — Будь-яке порушення старовинного рецепту приготування Чарівної Страви може призвести до страшних наслідків!
— То що ж нам тепер робити? Поглянь, тріщина в мене під ногами росте. Ще трохи — і ми провалимося вглибину Бурштинового острова, де нас ніхто й ніколи не знайде!
— Ну гаразд, не бійся, — заспокоїв Олянку нямлик. — Ану швидко відчепи від моєї курточки Хвалькуватого Ордена і кинь його у тріщину.
Олянка здивувалася, але мовчки виконала Буциків наказ.
“Невже ця задерта до гори кирпа зможе нам допомогти?” — засумнівалася була дівчинка, та вже за мить відчула, що земля перестала тремтіти й тріщина зникла, наче її й не було.
Розділ п’ятий
де з’являється Бурштиновий Володар і Буцикові хвастощі стають у пригоді
— Перепрошую, чи я маю честь особисто зустрітися зі славетним Буциком із роду нямликів? — почувся тихий вкрадливий голос.
Олянка озирнулася і побачила, що з води до них наближається дивне створіння. На перший погляд воно нагадувало велику краплину смоли — гладеньку й прозору, ясно-жовту. Та коли дівчинка придивилася, то побачила, що ця краплина має маленьку голівку, ручки та ніжки.
— Вітаю вас, шановний Бурштиновий Володарю, — ґречно вклонився прибульцеві нямлик, і Олянка зрозуміла, що перед ними сам повелитель Бурштинового острова.
— Ви знаєте, які ми раді вітати у себе вас та всіх ваших родичів. Але що це?! — голос Бурштинового Володаря затремтів від гніву. — Нога жодного здорованя ще зроду-віку не ступала на наші землі. Уявіть собі, що вони зроблять, коли дізнаються про наші скарби!
— Ця дівчинка — моя подруга. Вона вже кілька разів визволяла мешканців Країни нямликів із біди. І ми їй довіряємо. До того ж, ми прибули до вас із проханням. Нам потрібна бурштинова кулька. Та, що здійснює мрії. І, якщо можна, із бджолою.
Олянка, затамувавши подих, чекала на відповідь володаря острова. А той кілька хвилин уважно розглядав дівчинку, а тоді махнув куценькою ручкою й проказав:
— Тільки під вашу відповідальність, шановний Буцику. Гаразд, хай ця юна здорованиха залишається на нашому острові. Але ж ви знаєте наші правила… Для того, щоб отримати кульку, треба розповісти таку історію, щоб я не втримався і зареготав. Нам відомі ваші заслуги, та й Хвалькуватий Орден свідчить про те, що ваші історії неперевершені, тож ви легко зможете одержати бурштинову кульку.
Олянка почула, як нямлик тяжко зітхнув, а потім тихо прошепотів їй на вухо:
— Ну от, без Чарівної Страви я безсилий. Доведеться тобі спробувати здобути кульку самій.
Дівчинка хвилинку повагалася. Вона дуже любила слухати різні цікаві оповідки, але сама їх ніколи не розповідала. Та зараз їй так схотілося здійснити мрію мами і тата, що вона вигукнула:
— Історію розповідатиму я!
Бурштиновий Володар із сумнівом похитав головою, та все ж промовив:
— Що ж, тоді ходімо до Зали Неймовірних Історій.
І подріботів до невеличкого отвору в скелі.
Розділ шостий
в якому Олянка виявляє неабиякі здібності оповідачки, а мешканці Бурштинового острова хапаються за животи
За мить Бурштиновий Володар завів друзів до зали, посеред якої росло товстелезне дерево. Стовбур його був такий великий,
що його, певно, не змогло б обхопити і десять чоловіків. Та навряд чи вони б зважилися на таке, бо все дерево було вкрите краплинами свіжої жовтої живиці. Кожен, хто б спробував притулитися до стовбура, вмить би прилип до нього, мов необачна муха.
— Затям, — суворо промовив Бурштиновий Володар, — це наш найцінніший скарб — Дерево Живої Живиці. Саме воно народжує смолу, яка згодом застигає і стає бурштином. І доки житиме наше дерево, існуватиме наш острів, і море викидатиме на берег сонячні камінці.
— А де ж ваші підданці? — поцікавилася Олянка, бо не побачила у залі жодного бурштинника.
— Придивися! Он вони визрівають на дереві, — усміхнувся Бурштиновий Володар.
Дівчинка пильніше глянула на дерево й помітила, що деякі краплини вже зовсім достигли й затверділи. Здавалося, що варто на них ледь дмухнути — і вони посипляться з дерева, наче достиглі груші.
Олянка набрала повні груди повітря й почала:
— Якось ми з татом пішли до лісу, і раптом на дереві серед густого листя я побачила пташку з червоною шапочкою на голові.
Олянка подивиляся на Бурштинового Володаря і побачила, що він весь труситься.
“Невже я його чимось образила?” — перелякалася дівчинка.
Та тут вона почула Буциків шепіт:
— Не спиняйся, розповідай далі!
— Так-от, — продовжила Олянка, — то був дятел. Він почав щосили стукати дзьобом у стовбур, від гілки відірвалася велика шишка й упала прямісінько у велику банку з водою. А в тій банці сиділа маленька зелена жабка, яку тато упіймав на озері й вирішив віднести додому, щоб вона пересиділа в акваріумі, поки журавлі не відлетять у вирій. Коли ж шишка булькнулася в банку, жабка з переляку вистрибнула звідти й скочила татові на носа. Я встигла це зняти на відеокамеру. Потім ми вислали нашу відеозйомку на телебачення, і я здобула перше місце на конкурсі: “Найцікавіше домашнє відео”.
— Ой, не можу! — раптом вигукнув Бурштиновий Володар і зареготав так, що печерою прокотилося голосне відлуння. Достиглі бурштинники, що хиталися на гілках Дерева Живої Живиці, також захихотіли, вхопившись крихітними тоненькими ручками за животи, й почали падати додолу.
— Дякую! Це найсмішніша історія, яку я почув за останні дві тисячі років.