Олянка гордо підняла голову і раптом відчула, що її ніс гнеться догори точнісінько так, як на нямликовому Ордені.
— Це ж треба таке вигадати, — не міг заспокоїтися Бурштиновий Володар, — на дереві росте листя! На ньому сидить пташка! З гілки падає шишка! Та це ж цілковита нісенітниця. Адже найменший бурштинник знає, що на дереві ростуть лише краплини живиці, що пташки літають тільки над морем, а оті дивні слова: шишка, жабка й домашнє відео — це взагалі найкумедніше, що я чув у своєму житті.
Олянка стояла ні в сих ні в тих. Вона не знала, радіти їй чи сердитися. З одного боку, вона виграла змагання і тепер їй належить кулька бажань, а з іншого, весела історія, якою вона так пишалася, здалася бурштинникам цілковитою вигадкою.
— Гей, чого набурмосилася! — почула дівчинка нямликів голос. — Хутчій бери кульку для здійснення мрій, поки Бурштиновий Володар не передумав. Він такий добрий лише поки сміється.
Розділ сьомий
де мама з татом згадують молоді роки, а Олянка розуміє, як приємно, коли здійснюються мрії
Дівчинка підійшла до Бурштинового Володаря, простягла руки, і він обережно вклав їй у долоні прозору кулю, що світилася чудовим жовто-золотим сяйвом. Усередині кулі сиділа бджілка. Вона тріпотіла крильцями, й Олянка навіть почула тихе дзижчання. Від цього звуку на душі ставало тепло й весело.
— Тримай, — сказав Бурштиновий Володар, — ти її чесно заробила. І скажи спасибі своєму другові Буцику.
Дівчинка подякувала і разом із нямликом швидко вибігла з зали. Треба було поспішати. Адже вдома от-от прокинуться тато і мама. А Олянці страшенно хотілося, аби перше, що цього ранку побачать батьки, була бурштинова кулька, яка здійснює мрії.
Та тільки опинившись на березі, дівчинка зрозуміла, що не знає, як вони повернуться додому.
— Даремно хвилюєшся, — як завжди, прочитав її думки Буцик, — на такий випадок усі нямлики мають недоторканий запас Чарівної Страви. Це якщо ми раптом опиняємося далеко від дому, а інших способів повернутися немає.
Буцик заліз до кишені своєї курточки, дістав кілька крихт манної каші й проковтнув їх. За мить Олянка вже стояла у своїй кімнаті, а про нямлика нагадував лише маленький клаптик шпалер, що ледь тріпотів, прикриваючи дверцята до Країни нямликів.
Дівчинка підійшла до вікна, піднесла до очей бурштинову кульку й поглянула на бджілку. Щойно промінь сонця упав на кульку, як вона почала мінитися золотим сяйвом, а комаха затріпотіла крильцями й тихенько задзижчала.
— Що ти роздивляєшся? — почула Олянка мамин голос.
— Це — подарунок для тебе й тата, — сказала дівчинка й віддала мамі кульку. — Тільки треба, щоб ви подивилися у неї разом.
Мама усміхнулася й за мить разом із татом уже розглядала кульку для здійснення мрій. Вони взялися за руки, і раптом дівчинка почула їхній молодий дзвінкий сміх.
— Ти бачиш, ми йдемо берегом моря? — сказала мама.
— А он, поглянь, ми знайшли бурштин! — зрадів тато.
— А тепер ми знову пливемо у Червоному морі, й ти відганяєш від мене рибу-метелика.
Олянка дивилася на батьків і розуміла: виявляється, найкраще заняття у світі — здійснювати мрії.
ЯК ПРИБОРКАТИ ПЕРЕВЕРТАЙЧИКІВ
Розділ перший
у якому ми дізнаємося, як небезпечно дратувати старих нямликів, і розуміємо, що час від часу треба відпочивати від міського галасу
Олянка збиралася в дорогу — складала до рюкзака іграшки, фломастери й книжки. Це вперше вона не вередувала, коли мама й тато сказали, що їй доведеться прожити в Липовому ціле літо. Адже батьки їхали у далеку експедицію аж на Північний Льодовитий океан. Звісно, іншим разом Олянка б казала, що в бабусиному селі сумно й нецікаво. Адже у Липовому зовсім не лишилося дітей — усі молоді сім’ї переїхали до міста, а з дідусями й бабусями, які мешкали у старих похилених хатках, дівчинці було нудно.
Щоправда, її бабуся Люба розповідала чудові казки, але Олянка вже всі їх вивчила напам’ять. Та цього разу дівчинка знала, що в селі їй ніколи буде нудьгувати. Бо з нею їхав її друг-нямлик.
— Я хочу подихати свіжим повітрям, — якось сказав Буцик, сидячи на краєчку Олянчиного письмового столу й доїдаючи манну кашу, яку дівчинка потай принесла йому з садочка. — У нас за стіною гарно й затишно, але світ здорованів не дає нам спокою. Крізь стіни весь час чути, як працюють ваші телевізори і грає ваша музика. А на першому поверсі тепер живе один ді-джей, то він днями й ночами готується до концертів. У мого дядечка Юліана, хоча він уже років триста недочуває, просто терпець уривається. Він готовий на все, аби змусити того нечему замовкнути.
— Сподіваюсь, Юліан не збирається кривдити ді-джея Равеля? — захвилювалася Олянка, котра знала, що той нямлик буває небезпечний, коли розгнівається.
— Та ні, він його лише трошки полякає. Наприклад, запише на його “плити” стогін Привида Однозубого Пацюка. Або зачаклує комп’ютер Равеля, і коли той схоче погратися у стрілялки, зробить так, що хлопець жодного разу не влучить у ціль. Може, це його трохи вгамує…
— Ну, це не страшно. Мені теж трохи набрид галас, який зчиняє Равель. Але я й так скоро їхатиму в село, тож музика мені не докучатиме. До речі, Буцику, якщо хочеш, то я можу взяти тебе з собою.
Як завжди, поївши Чарівної Страви, Буцик став веселий та жартівливий, йому схотілося робити різні дива й вигадувати неймовірні пригоди.
— Невже? У село? З тобою? Та це ж чудово — ми там стільки всього навигадуємо! Я й справді можу туди поїхати?
— Немає нічого простішого, — зраділа дівчинка. — І мені буде веселіше. Просто я боюся, що в селі тобі буде страшенно нудно…
— Та ти що! Немає на світі веселішого місця, ніж село. Та ще й влітку, коли прокидаються й бешкетують плавунці, хрюсики та перевертайчики!
— Ні, Буцику! У Липовому зроду не водилося жодних плавунців. Не кажучи вже про хрюсиків і… як ти там казав… пе-ре-вер-тайчиків?
— Та що ти там знаєш! Хіба здоровані звертають увагу на важливі речі? Адже вас цікавлять лише машини, телевізори й комп’ютери! Ну, гаразд. Давно я збирався відвідати своїх сільських родичів, і, гадаю, слушний час настав. Я пішов збирати валізу!
З цими словами Буцик спритно зіскочив зі столу і за мить зник за невеличкими дверцятами в стіні, що вели до Країни нямликів.
Розділ другий
де бабуся Люба намагається розповісти про дива, що кояться в її хаті, але тато її не слухає
Подорож до Липового була довга й нецікава. Нямлик згорнувся у кишеньці червоного Олянчиного рюкзака і так міцно заснув, що навіть тихенько хропів. На щастя, мотор татового мотоцикла деренчав набагато голосніше.
— От ми й приїхали! — радісно сказав тато, заходячи до хати бабусі Люби і, як завжди, стукнувшись лобом об низький одвірок.
— Синку, обережніше! — забідкалася бабуся. — Скільки разів я тобі казала, що моя хатка вже в землю вростає. Що не рік стає все нижча й нижча…
— Нічого, мамо, ось як приїдемо з Півночі, то збудуємо вам новий будинок — із високими дверима й широкими вікнами. І заживеться вам набагато веселіше. А поки що, аби ви не сумували, я вам привіз Олянку.
— Яка радість! — усміхнулася бабуся, пригорнула онуку до грудей і міцно поцілувала в щоку. — А от нудьгувати нам з Олянкою не доведеться. Тут, синку, такі дива кояться, що й розповідати ніяково. Ще подумають люди, що стара баба з глузду з’їхала. Але тобі я скажу. Ось, приміром, учора, тільки-но зібралася я лягати спати, аж тут з-під печі виліз…
Проте тато не дослухав бабусю. Певно, подумав, що її налякала миша, їжак чи вуж. Адже у садку бігало, стрибало, літало й повзало повно усіляких пташок, тварин та комах. Він швидко попрощався й прожогом вискочив із хати. Вже за дві години вони з мамою мали вилітати на Північ, і, звісно, лише заради нього літак затримувати ніхто не буде.