— Ну як, подобається? — гордо запитав у Олянки Юліан. — І ось цю красу хочуть знищити підступний здоровань і його подушкоголові механічні ляльки.
— А це що? — Олянка показала рукою на дивну споруду, яка нагадувала… Так-так, вона нагадувала коробку з-під маминих чобітків.
Власне, це й була ота коробка, що пропала кудись кілька місяців тому. Тепер вона була прикрашена яскравими кольоровими ліхтариками, на її дні стояли малесенькі зручні крісельця, і в них сиділи поважні бородаті нямлики.
Зараз саме виступав чоловічок із довгою-довгою бородою. Голос у нього був тихий, і говорив він дуже повільно, весь час плямкаючи.
— Ми, ням-ням, довго терпіли сваволю здорованів. І врешті, ням- ням, наш терпець увірвався. Вони нас надовго запам-ням-тають!
Решта бороданів голосно зааплодували.
— Нам, ням-ням, лише потрібно проникнути у помешкання Головного Руйнівника, зняти з нього античаклунського костюма, знешкодити його механічних помічників і визволити Буцика. Залишилося тільки знайти того, хто це зможе зробити. Оце, ням-ням, і все…
— Оце й усе? — вїдливо перепитав Юліан і разом з Олянкою підійшов до коробки.
Рада старійшин захвилювалася, нямлики повистрибували з крісел і з жахом дивилися на Олянку.
— Кого, ням-ням, ти привів?! — вигукнув довгобородий чоловічок. — Це ж, ням-ням, здорованиха!
— По-перше, це маленька здорованиха — жоден дорослий не пройшов би нашими вулицями. А по-друге, вона — подружка нашого Буцика.
Розділ п’ятий
де виявляється, що люди, які не награлися в дитинстві, згодом стають злочинцями
Звідусіль залунали обурені вигуки нямликів. Вони щільно обступили дівчинку і почали прискіпливо її оглядати.
— І ти, Юліане, хочеш, ням-ням, сказати, що ця здорованиха не така, як усі інші?!
— Авжеж! Звідки, ви думаєте, наш Буцик діставав Чарівну Страву? Так-так, оця здорованиха щовівторка приносила йому цю дивовижну їжу, а їли її ми всі. Ще й хвалили! А бідолашній дитині доводилося ризикувати, адже вона приносила Чарівну Страву до своєї кімнати потайки. І ніколи, чуєте — ніколи ця шляхетна дівчинка не зрадила жодного нямликового секрету! Вона вміє берегти таємниці!
— А як тоді Головний Руйнівник захопив Буцика? — підозріливо запитав довгобородий.
— Усе дуже просто — Головний Руйнівник живе у сусідній квартирі. Він звик підслуховувати сусідів з усього будинку. Навіть сконструював спеціальні пристрої та провів їх у кожне помешкання. Всі думають, що він звичайний собі чоловік — дядько Петро. Знають, що у нього є невеличка фірма, де роблять подушки. А насправді Петро — талановитий винахідник і до того ж — підступний злочинець!
— А хіба так буває? — вражено запитала Олянка, — Хіба можуть талановиті люди бути поганими?
Юліан скрушно похитав головою і тихо сказав:
— На жаль, можуть. Люди, яким у дитинстві не купували іграшок, коли виростають, починають гратися у дуже жорстокі дорослі ігри. І ляльки у них також лихі.
— Ага, то через це дядько Петро зробив собі механічних ляльок-манекенів із пір’ям у голові?
— Так, і тепер, коли ти знаєш усе, тобі доведеться проникнути до квартири ГР — так ми для зручності називатимемо Головного Руйнівника. Бо нямликів він одразу ж відчує і схопить. Ти ж не забула про античаклунський костюм? ГР відчуває нас за сто метрів. А на звичайну дівчинку костюм не зреагує.
Олянка спершу думала відмовитися. Звісно, їй було дуже шкода Буцика, та потрапити у хитру пастку, поставлену дядьком Петром, їй зовсім не хотілося. Але тут її погляд упав на бородатих нямликів — членів ради старійшин, які стояли, понуро похиливши сиві бороди. Вони були такі маленькі й безпорадні, що серце в дівчинки стислося, вона стріпнула головою, міцніше пригасла до грудей Зюзю і впевнено сказала:
— Я згодна!
Розділ шостий
у якому Олянка розпочинає таємну операцію, Головний Руйнівник хропе, а іграшковий заєць Зюзя дає мудрі поради
Олянку пішли проводжати всі мешканці міста нямликів. Малі чоловічки тихо скрадалися навшпиньки, й Олянка теж намагалася беззвучно ступати по кам’яній підлозі. Її підвели до таємного тунелю, що виходив на поверх, де жив Головний Руйнівник, і дали ключа.
— Тепер нам треба попрощатися, — мовив Юліан. — Головне — будь дуже обережною.
— І обов’язково, ням-ням, вигадай щось, аби той підступний здоровило скинув свого захисного костюма! — додав довгобородий старенький нямлик.
Олянка махнула на прощання рукою і рішуче пішла вперед.
“Треба щось придумати, треба щось придумати”, — подумки повторювала дівчинка, коли обережно встромляла у шпарину ключа і тихо повертала його у дверях. Вони почали повільно відчинятися. Олянка вже хотіла полегшено перевести подих, аж раптом побачила, що у передпокої стоять троє помічників дядька Петра, вбрані у чорні костюми.
— В-вибачте, — розгублено прошепотіла дівчинка, але чоловіки й не поворухнулися.
— Та вони ж — подушкоголові, — пригадала Олянка, — без наказу свого господаря жодного кроку не зроблять!
Дівчинка обережно обминула завмерлих у безглуздих позах механічних ляльок-манекенів і попрямувала до спальні, звідки долинало голосне хропіння. Щоправда, вона не змогла втриматись і, високо підстрибнувши, торкнулася голови найближчого манекена.
І справді — це була звичайнісінька пухова подушка!
— Олянко! Набери з собою трохи пір’я, — раптом почула дівчинка тихий шепіт. Це озвався іграшковий заєць Зюзя, котрого оживив нямлик. Вухань хитро підморгнув Олянці й показав лапкою на купу подушок у кінці довгого коридору.
— А навіщо нам пір’я? — здивувалася дівчинка, але слухняно набрала з однієї розірваної подушки жменю м’яких білих пір’їн і простягнула їх зайцеві.
— Зараз побачиш, — відказав Зюзя, зіскочив із рук дівчинки на підлогу і пострибав до спальні.
Розділ сьомий
де Зюзя вдається до хитрощів і нарешті з’являється Буцик
— Дорога дитино, нарешті ти завітала до мене в гості. А я вже так давно на тебе чекаю!
На порозі спальні стояв дядько Петро і лиховісно посміхався.
Олянка пильно оглянула його. Найбільше дівчинку здивувало те, що на дядькові була звичайна піжама.
“Отже, нямлики помилилися, — з полегкістю подумала дівчинка. — Ніякого античаклунського костюма не існує”.
Цієї миті її Зюзя непомітно підкрався ззаду до Головного Руйнівника, раптом високо підстрибнув і всипав жменю пір’я дядькові за комір піжами. Той спершу не зрозумів, що сталося. А потім почав дурнувато хихотіти, смикатися і дриґати руками й ногами.
— Ой-ой-ой! — репетував він тоненьким голосом. — Що це? Я ж боюся лоскоту! Рятуйте!!!
На крик господаря з передпокою прибігли ляльки-манекени. Вони тупцювали навколо знавіснілого дядька, та нічим не могли йому зарадити. Адже замість мозку в голові у них було звичайнісіньке пір’я.
Дядько Петро покрутився й подригався ще кілька хвилин, а тоді почав швидко здирати з себе піжаму. Вона впала на підлогу і враз перетворилася на купку сірого попелу.
— То виходить, це й був античаклунський костюм. Просто хитрий дядько Петро замаскував свій винахід під піжаму, — подумала вголос Олянка.
— Авжеж, — почула дівчинка знайомий тоненький голосок, — поки цей костюм був на Головному Руйнівникові, жодні мої чари не мали сили.
Олянка радісно озирнулася і побачила Буцика. Її друг-нямлик сидів у дротяній клітці й весело усміхався.
— Ура! Буцика врятовано! — закричала дівчинка, кинулася до клітки й відчинила дверцята. Тієї ж миті до помешкання дядька Петра звідусіль почали прибувати нямлики. Вони з’являлися з-під шпалер і з-під паужетних доіцок. Деякі маленькі чоловічки спускалися зі стелі по фіранках. А хтось зістрибнув просто з люстри. Маленькі чоловічки оточили Головного Руйнівника, який тепер скидався на переляканого пацюка. Він почав швидко задкувати до дверей, потім ухопив з вішалки плаща, вискочив за поріг і, перестрибуючи через дві сходинки, чимдуж побіг геть. Його помічники — подушкоголові ляльки-манекени — помчали слідом за своїм господарем.