—Байдуже. Воно ще просочиться, — сказав дід.
—От би тільки хмари не розійшлися, — сказав Іван.
Василько присів, чаклував з галузкою.
—На два пальці вже промочило! — вигукнув радісно.
—Ух ти! — засміявся дід. — На два пальці. —і подивився на тоненьку Василькову руку, вимазану в мокрій землі.
—А скільки ще треба? — спитав Василько.
—Ну, хоча б отако, — виставив дід свою широку, як лопата, цупку долоню. — Щоб дощова волога зійшлася з тією, що в землі. Тоді буде діло.
—Тільки б хмари не розійшлись, — поважно говорив Іван і все поглядав у сиве небо.
—А пахне, пахне як дощиком! Дітки!.. — гладив дід Марійку й Гриця, що все тулилися до нього від грому, який вільно розгулявся над усією Россю, десь аж над Дніпром уже пробував свої баси.
—Мені хо-олодно, — пожалілась Марія. — Скоро воно кінчиться?
—Ех ти, нерозумне. Хай іде ще більший, — сказав Іван.
—А як я змерзла, — тремтіла Марія.
—І я теж, — озвався Гриць.
І Василькові було здорово, піджачок і сорочка промокли наскрізь, і дрижаки ходили йому по всьому тілу, але він терпів, поглядаючи на Івана. Дощ не попускав.
—Ну що ж. Тоді гайда додому, — сказав дід. — Давайте ривчком, ривчком!
І вони, зігнувшись, убравши голови межи плечі, побігли грузькою дорогою вниз до мосту. На мосту, на вільному просторі їх перейняв шкулький вітер і шпуйнув такою зливою, що мало не збив із ніг. Дід відстав од малих, він тільки погукував крізь дощову запону:
—Ривчком! Ривчком!
Ляпотіли босі ноги, аж міст стугонів. Ускочили в хату, як хлющі, мокрі.
— Ну, треба ж, — зустріла їх баба. — Ще лиха подостаєте. І ти, старий, не бачив хіба, що воно хмариться?
—Бачив, та тільки боявся дощ налякати.
У хаті було напівтемно й тепло. Баба поперевдягала всіх у сухе, витерла Марії й Грицеві мокрі голови.
—Грійтеся, курчата, — сказала, вона.
А дощ усе порощав у шибки, блискало у вікна, грякало з усієї сили прямо над двором, гриміло поза хатою, котило колісницею до Дніпра.
Прийшла й мати з колгоспу.
—Бач, і матір дощ прогнав з роботи. Хоч спочинеш тепер, дочко, — сказала баба.
—Та, може, хоч дух переведу, — мати була усміхнена, обличчя розпаленіло. Красива.
—Бігла оце проз нашу озимину. Зазеленіла, аж сяє, —говорила, віджимаючи воду з коси над тазиком.
—Підбадьоряться посіви. Ще б пару таких дощів, і були б з хлібом, — сказав дід Йосип.
Дідові слова були такі втішні, такі гарні, вони аж пахли свіжою хлібиною. Як на Великдень. От би ще пару таких дощів…
10
Після дощу все пішло в ріст. Росло, аж сміялося. Та не довго. Знову заповзялася спека. Небо як зав’язало. З ранку, бува, наче хмарки схвачуються, і сонце таке мляве й підбивається вгору швидко, ну на кілочку дощ… А до обіду й сліду не лишається від тих хмарок. Згоряють вони там чи що? Івана на все літо найняли пасти людську череду за двісті карбованців і пуд хліба. Іван сплів довжеленного хльосткого батога і вранці чути було з оболоні, як він ним випалює, завертаючи корів. За якісь півмісяця Іван зашкаруб на сонці й приросянських вітрах, споважнів. Його не обтяжували тепер домашньою роботою, мати старалася йому за вечерею підкласти ласіший шматочок і дивилась на нього з побожністю. Що не кажіть, а перший її помічник, живі гроші заробляє своїми босими ногами та ще й пуд хліба ж. Василько заздрив Іванові, інколи пробував випалити батогом отак солідно, стоячи на місці, як Іван, але в нього нічого з того не виходило. Батіг в’яло падав на траву, підступно звивався й діставав Василькових пліч, а то й по вухах попадало шкульким кінчиком. Тоді хлопець, одводячи руку з батогом, розкручувався, і коли батіг, розправляючись, зависав на відльоті над травою, різко сіпав за пужално. Повітря оглушливо розривалося. Задоволений Василько знову розкручувався, хльоскав.
—Буде вже тобі, —сповага казав Іван. — Аж зелений оно зробився. Ще занудить.
—Не занудить, — заповзято відповідав Василько й далі розкручувався, поки таки справді починало йому нудити. Тоді він сідав і зажмурявся, щоб не бачити, як іде околяса мигтючими зеленими, голубими пасмугами світ, як крутяться, летять кудись нестримно в ньому корови й голосіївські хати із садками.
—Ну що, навтішався? — питав Іван. — Кому казано, не балуйся.
Поважний він став, старший його брат.
Та Василькові не можна було довго затримуватися на пастівнику. Дома на нього теж роззявлялася робота, і він підхоплювався на ноги, ще заточуючись од крутіжу в очах, казав:
—Ну, я побіг.
Найперше й найголовніше — це треба було поїхати з Грицем тачкою в ліс по шиголля[1] на паливо зимою. І треба змотатися двічі до обіду і опісля двічі. Марія тим часом потроху полола їхній город за мостом.