Тим часом розвесніло. За одну ніч скресла крига й знесла міст, бо нікому тепер було його боронити: дід захляв, і дядьків таких, що ще при силі, не набиралось по селу, щоб стати з баграми проти стихії. Начальства всякого, правда, до бісової мами тинялося по селу при червоних пиках — і голова колгоспу, і голова та секретар сільради, і бухгалтер, і агроном, і бригадири, і два яструбки-об’їждчики, так хіба ж їх упряжеш у таку просту людську роботу? Пішов прахом міст. Зчесало, як бритвою. Гукають тепер діда Йосипа Шаулу, просять перевозу, а він уже й весла не здужає підняти.
Як зійшли сніги, Петрівні почали викопувати на пісках корінці коров’яку. Полоскали їх у Росі, терли дома на тертушку, виходило схоже на картопляну масу. Баба підмішувала трохи борошенця, пекла на сковороді оладки. Малеча накидалася на них. Перший їси — добрий, аж солодкий. Ну ще другий нічого. А на третьому вже нудило. Діти ригали, аж зеленіли на виду.
—Ні, так ви, дочко довго не викрипите, — сказав дід Йосип матері.
—А що ж робити, тату?..
—Треба подаватись тобі, дочко, в Западну [2]. Прихопи щось із одежі, виміняєш на хліб. І хлопців — Івана й Василька візьми. Десь, може, наймуться пастушками й урятуються. Розбитніші ж он люди їздять, привозять хліб. Кажуть, у них там ще не загнали народ у колгоспи, живуть хазяйновито.
—Та то ж мужики більше їздять. А куди я, баба, з дітьми вирвусь? Дороги не знаю, грамоти не прочитаю. Заблукаємо на першій же станції. І розбій кругом такий, що Го- осподи. Он хоч би й Гомоненко…
Гомоненки жили через дві хати від них. Усю зиму Семен Гомоненко, здоровий паруб’яга, зникав із села десь на тиждень-два, потім з’являвся з хлібом і всяким добром. Був він одинак у самотньої матері Тетяни Гомоненчихи й не спішив женитися, щоб не забрали його, її годувальника, потім у військо. Гомоненчиха всім розказувала, що син їздить у Западну, вимінює хліб. А це тиждень тому ледве приповз із порожніми руками, жовтий увесь, побитий. Лежить і не підводиться. Люди вже давно подейкували, що ні в яку Западну він і не потикався ні разу, а із засідок біля залізниці наскакував на товарняки, якими верталися люди з наміняним хлібом, і стягав їх на повнім ходу залізними крюками, закидаючи на довгих вірьовках на дахи поїздів та в тамбури. Таке робилось по всій залізниці. Закидали крюки на клунки та не рідко стягали їх із живими людьми. От і дотягавсь Гомоненко, поки напав на таких, що дали ковді й печінки повідбивали, тепер і чахне.
Але дід ні на що не зважав, а заводив щовечора однієї й тієї, що треба збиратись і їхати, що се єдиний їхній порятунок. Розмови між ними про ту далеку Западну тепер було, як води навесні. Люди там добрі, дід їх знає по імперіалістичній війні, у біді не зоставлять.
—Ти кажеш, мужики їздять. А он Килина Стражна уже вдруге мотнулася. Раз наміняла хліба, ледве приперла додому клумаки, і ще, бач, поїхала, не злякалася, — переконував дід.
Мати все роздумувала, не зважувалась. Люди, як тільки спала перша прибутна вода з верхів’їв Росі, налинули до річки, виловлювали черепашки, варили їх і їли равликів. Промишляли за ними й Петрівні. У кожного тепер під хатою біліли гори виварених уже черепашок.
Якось Гриць упіймав на березі їжака й запік там же, розвівши багаття, з бур’яну. Як став він його їсти, придибуляла самітня баба Гашка, важко спираючись на костур, стала просити:
—Дай, дитино, й мені хоч волоконце мнясця.
Гриць не дав, накрив рукою їжака. Баба посунула прямо на хлопця, страшно витріщивши сірі очі. Вона йшла, мов сліпа. Гриць схопив їжака й відскочив. Баба погналася.
—Дай, дитино, бо помру… — благала.
Хлопець з криком побіг берегом. Баба дибуляла за ним, глибоко вганяючи костур у пісок і сама наче вгрузаючи в берег. Вона все канючила, мов мала:
—Дай! Дай… їстоньки хо-очу… Помираю…
Через два дні вона справді померла.
І мати зважилась:
—Треба їхати.
І стала збиратись.
—Піди, дочко, спершу розслухайся по людях про ту Западну, та й рушайте.
І мати йшла, напитувала дороги в людей, які вже їздили вимінювати хліб, радилася, що брати на обмін, скільки за що просити. Вечорами, при світлі каганця мати з бабою піднімали віко скрині, вибирали звідти всяку одежу: червоний і чорний корсети, атласний бурнос, спідниці, вовняну хустку, вишиті сорочки з бабиного білого полотна тонкої нитки. У вічі било зеленими, блакитними, вогняними, малиновими барвами, пахло нафталіном. Одного вечора нарешті все було відібране, складене пругким стіжком і зв’язане в тугий вузол. Баба спекла на дорогу коржа. Хлопцям об’явлено, що завтра вирушають у Западну, то щоб облягались раніше спати.