—Може, ті, що вивели вночі, й продали. Хіба я за ними ходив назирці? Я тоді спав.
— Дивись, Джуман! Ми докопаємося, не надійся. І через десять років узнаємо. Тоді пощади не чекай! — грюкнув дверима, пішов.
Ще два дні терпіли Джумани, а потім уранці Василька збудили лоскітливі запахи смаженого м’яса. Сіли снідати, Василькові виделка випадала з рук.
—А шляк би тебе трафив! Що за хлопчисько! Гірше енкаведешника. Чим же тебе годувати? — обурився ґазда.
—Не можу… Це ж Мацько-о… — затремтів голос Василькові.
—Ні, з мене досить. Пиши матері, хай їде, забирає. Ми вже самі до літа старцями підем по світу.
Після збентеженого снідання Василько зразу ж пішов до Івана. Той рубав дрова під сараєм. Був він у самому піджаку, розгарячів коло роботи. Василько намилувався спритною постаттю старшого брага. Сокира так і грала в його дуженьких руках. Оцупки з одного замаху репалися навпіл, дрібні тріски хурчали аж насеред двору. У Василька так ще не виходило.
—Боже поможи!
Іван розхилився, посміхнувсь, перекидаючи сокиру з руки в руку;
—Казали боги, щоб і ви помогли. Чого такий невеселий?
—Сьогодні ґазда сказав, щоб я писав листа матері.
—Випихає? Мені теж показали на поріг ще на тім тижні.
—Так ти написав уже?
—Не сіпайся. Кажи своєму, що Йван, мов, написав. Ждемо матір.
—То значить, скоро поїдемо?
—Поїдемо, — ухильно відмовив Іван і притишено додав: — Я справді написав і вкинув до скриньки. Тільки лист не дійде. Я неправильну адресу проставив.
—Для чого?..
—А куди спішити? Шляхи он розпустило, зимно ще. Мучитиметься мати по такій дорозі. Потепліє, тоді й викличемо.
—А як догадаються?
—Може ж не догадаються. Держатимемося до останнього, — рішуче сказав Іван.
І вони продержалися до першої трави.
32
—Ну от що, хлопці, —сказав нарешті ґазда Джуман Василькові. —Бачу, ми вашої матері не діждемося й до Різдва. Зозулина в неї виявилася звичка. Підкинула нам тут двох своїх бахурів і як хочте, так і викручуйтеся.
—Василю! — озвалася вуйна. — Що ти таке наговорюєш на людей? Побійся Бога!
—А чого ж вона не їде? Ми вже самі голодні, як церковні миші. Hi-і, з мене досить. Кажи своєму братові, аби збирався. Завтра проведу вас на станцію. А там уже й самі втрапите, не маленькі вже. Вирушаємо, передай, дуже рано.
Василько метнувся до Йвана.
—Та знаю. Нічого, уже тепло, — сказав Іван.
Від брата Василько вийшов на вулицю, став пантрувати, коли школярі вертатимуться додому, щоб із Славкою побалакати. Вона йшла сама й зраділа, уздрівши його.
—Їдемо завтра, Славко… — сказав він.
—Їдете? Куди? — не зрозуміла вона.
—Додому випихає Джуман.
Потемніли Славчині очі.
—Як же так?.. — розгублено промовила вона.
—А от так…
—Назавжди?.. — ще дужче стемніли Славчині очі.
—Ая.
—Як же так?.. — повторювала Славка. Вони вже підходили до її дому. — Ти напишеш мені листа звідтам, з вашої Росі?
—Напишу.
Помовчали.
—А ти не забудеш мене? — швидко спитала.
—Ніколи…
Її очі визолотіли:
—Ми з тобою листуватимемося… Усе життя…
—Усе життя… — повторив він за нею.
—Прощавай, Васильку, — сказала вона. — Я тебе завжди згадуватиму.
—І я Славо…
Вона тихо заспівала:
Сяйнули її золоті очі й потемніли, враз стали чорні-чорні.
—Прощавай… — сказала вона й зникла за брамою.
Йому ж ті дивні очі виділися весь день, увижалися й уночі. І на розсвіті, збираючись у дорогу, згадав їх. Вуйна дала Василькові вузлик з їжею, побажала щасливої дороги й перехрестила, як свою дитину. Коли вони вийшли з ґаздою, Іван уже чекав їх у рідких намерках під брамою. Проходили повз Славчине обійстя. У хаті в неї вже світилося, але на подвір’ї нікого не було. Василько згадав, як вони вчора прощалися отут під брамою, і йому ще раз схотілося побачити Славчині очі й почути її голос.
—Ходь-но жвавіше, Василю, — сказав ґазда, — бо не встигнемо до колії [3].
Скоро вони минули майдан і вийшли за село, на розстань, де ще зимою стояло дерев’яне розп’яття, зруйноване напровесні колгоспним активом, і тепер од сього сумного місця віяло пусткою. Небо швидко ясніло, ось-ось мало зійти сонце за річкою. Було тепло, так що хлопці поскидали обшарпані пальта й несли в руках. Іван таки дотяг до гарної дороги. От тільки матері не встигли викликати. Хто ж думав, що ґазди виштурхають їх у плечі так нагально? Хлопцям було лячно вирушати в далеку дорогу самим, та вони кріпились один перед одним, удавали, що їм се діло звичне: хіба ж два роки тому не вони добивалися сюди товарняками?