Фельдшериці Поплавській було тепер соромно: як могла вона покинути медпункт з пораненими й побігти до сина. І йому нічим не допомогла, й сама напоролася на нещастя. Через це своєчасно не було проведено промивання мильним розчином ран, заслинених скаженою вовчицею, що різко погіршило шанси всіх потерпілих, у тому числі й її сина. Правда, ніхто з присутніх не наважився кинути цій галасливій, заплаканій жінці й слова докору, так побивалася вона за своїм сином, ненаглядним Ромцею. Куди поділася його краса? Як тепер він, безносий, одружиться?
Сам Роман тримався мужньо: був це мальований хлопець з чорними, підковою, вусами. Тільки замість носа рожевіла марлева наліпка.
— Як я її не помітив, — скрушно дивувався Роман. — Душмани мене не взяли, а тут, бач… Гірше від душманів, зараза.
— Нічого, хлопче, — гримів Бадяк, — зараз, знаєш, які носи класичні ліплять в інституті косметики? Який схочеш, такого і зроблять. Із сідниці твоєї зроблять, як штик.
— Із сідниці?
— Ну да. Шкіряний клапоть викроять — і ніс готовий.
— Ну й діла, — усміхнувся Роман, одразу ж скривившись від болю. — Чого тільки люди не вигадають…
Інспектор ДАІ Сувак довго відмовлявся сказати їм, де саме його вкусила вовчиця, щось крутив, спочатку вигадував одне, потім друге, але Куля і Кротова так напосілися на нього, що змушений був признатися під великим секретом і просив, щоб ніхто не довідався про це ні на службі, ні в Івашківцях. А вимагали від нього правдивих признань не для заспокоєння жіночої цікавості, а для того, щоб точно виявити послідовність подій і маршрут скаженої вовчиці для повного проведення епідеміологічного обстеження в тих місцях, де бігав звір. Цілком можливо, що ще когось могла покусати вовчиця, хто не звернувся з якихось причин по допомогу. Таких треба було знайти й лікувати. Крім того, небезпека нависла над собаками й котами в Івашківцях: заражені вовчицею, вони могли дати другу хвилю спалаху інфекції в цьому селі.
Останньою привели Надію Моргун — їй накинули на голову зшитий з марлі спеціальний каптур з прорізами для очей і рота. Жадан згадав старовинну страшну гравюру, вміщену в підручнику епідеміології: в таких каптурах ходили в середні віки ті, хто боровся з чумою, хто не боявся заходити в зачумлені оселі, давати воду хворим і вивозити трупи. Кротова, не витримавши, вийшла з перев'язочної. За нею подалася Куля. Ліда легкими, ніжними рухами знімала пінцетом салфетки з того, що було ще недавно вродливим обличчям Моргун. Примовляла при цьому такі заспокійливі, такі прості жіночі слова, що Жадана аж подив узяв: де і в кого стародавнього мистецтва милосердя вчилася ця молода жінка? Тільки за це її можна було покохати. Бадяк теж щось докидав — бадьоре і батьківськи повчальне, хоч не набагато був старший від Надії. Казав, що в Москві, в інституті косметики, Надії зроблять обличчя ще краще, ніж було, все буде добре і що вона ще сміятиметься;, згадуючи цю дурну історію з вовком.
Але Надія заплакала (всі кинулися її заспокоювати, боячись, щоб шви не розповзлися) і сказала, що жити не хоче отак, без лиця, що краще була б померла одразу в лапах вовчиці… Всі мовчки слухали, не знаючи, чим її заспокоїти.
— Заради дітей треба жити, — тихо сказала Ліда.
І знову заплакала Надія й простогнала, що чекає дитину, вже чотири місяці вагітності, а нащо їй дитина, яка ніколи не знатиме, яка гарна була її мати? Почала просити лікарів убити цю дитину, щоб не мучилась потім, щоб не стидалася матері-каліки.
Зібралися на нараду в кабінеті Огородника. Доцент Семенюта не зробив ніяких зауважень: з боку хірургічного все було виконано бездоганно. З-посеред усіх укушених Жадан виділив п'ять осіб з особливо високим ризиком захворювання: до цього списку потрапила Надія і Григір Моргуни, Роман Поплавський і ще дві жінки, яким вовчиця погризла голови й зідрала волосся. Подумавши, додав до списку Сувака-молодшого.
— Невже ви думаєте, що… — нарешті подав голос Огородник.
— Треба бути готовими до всього.
— Я особисто оптиміст, — поважно мовив Бадяк, упираючись підборіддям у шию, паче ось-ось мав заспівати пісню про мрійника, який хоче стати соколом, літати хоче, тільки бог чомусь крил йому не дає. — Адже зробили все «леге артіс»[9], гамма-глобулін усім ввели своєчасно. Чи не так, Євген Петровичу? Серце мені підказує, що все буде, гаразд. Ось побачите.