Спати влаштувався в ординаторській інфекційного відділення, але майже не спав, бо щогодини схоплювався, йшов у палату до Поплавського, який перебував у тяжкому забутті, з ординаторської кімнати добре було видно вікна операційної хірургічного відділення, які світилися цілу ніч. Там працювала Ліда. Хірургом вона стала випадково, під впливом свого колишнього чоловіка, що був набагато старший за неї й викладав хірургію в їхній групі. Цей самовпевнений серцеїд (чомусь Жадан уявляв його схожим на Бадяка) дуже швидко обкрутив наївну, романтичну студентку; але спалах її першого кохання минув так само швидко: коли почали до неї приходити жінки з усієї Львівщини й Підкарпаття, яких ошукав її чоловік, за ніч приємності наобіцявши бозна-чого, і жінки ці тепер вимагали від неї (сиділа з малою дочкою вдома, а чоловіка вічно не було) львівської прописки, аліментів, співчуття (вона їм співчувала, так само як і собі), повернення рожевих сподівань, сімейного затишку й втраченої дівочої цноти. Ліда перестала пускати до себе чоловіка, розлучилася з ним, замкнула кімнату, відокремилася, але як відокремитись, коли він продовжував жити поруч, у сусідній кімнаті. І тепер почалася нова мука: стали приходити не ті, з ким він був у минулому, а ті, хто мріяв піти з ним у майбутнє, претендентки на його сливові очі, на його масну усмішку, на його гроші (він безсоромно брав хабарі з хворих за те, що влаштовував їх до інститутської клініки), на його високе, огрядне тіло кабана-запліднювача. І ці претендентки, ці нові його жертви з того вічного і дедалі більшого племені самотніх жінок, знайомилися з Лідою. Вона намагалася знайти в їхніх очах крихту зніяковіння чи сорому перед нею. Та де там! Розміняти квартиру не вдавалося — чоловік не хотів, він усе ще сподівався, що Ліда заспокоїться, звикне до такого неміщанського, як казав, життя, повернеться до нього, бо час від часу, п'яний, він падав перед нею на коліна, каявся в гріхах, просив прощення й казав, що тільки її в цілому світі кохає; так проминуло чотири страшні роки, коли Ліда прокляла все, що є в чоловічому племені сильного й життєлюбного, і свою професію хірурга теж прокляла, бо їй здавалося, що майже всі її колеги-хірурги мазані одним миром з її чоловіком. Коли у Старій Митниці померла її тітка, залишивши у спадщину півбудиночка, Ліда, не вагаючись, переїхала сюди.
Тільки вчора вночі дізнався про це Жадан, і тепер, стоячи в затемненій ординаторській, дивлячись в освітлені вікна операційної, він думав про цю побиту, поламану життям ще молоду жінку, яка зараз рятує побитих, поламаних життям людей, і в ньому водночас зростали любов і тривога, — і тривога ця виникла не тільки від хвороби Поплавського, хоча і це важило, але зародилася, наче щемлива мелодія, ще раніше, непомітно, в якусь тепер втрачену мить: можливо, тоді, коли вперше подумав вів про несумісність свого особистого щастя з горем багатьох з тим горем, до якого впритул доторкнувся тут, у Старій Митниці. Або тоді, коли знову згадав він Олю, вивертаючи зі своєї душі все темне і зле, намагаючись виправдати й поглибити свою ненависть до Олі та того, хто забрав її від нього; бажаючи вирвати з душі все коріння своєї любові до неї, забути, що найбільшого щастя в житті — щастя першого і, можливо, останнього кохання — зазнав він з Олею. Все інше було щастям вторинним, тобто несправжнім, вигаданим, тимчасовим.
Він подумав, що його біль від згадок про Олю — як біль інваліда, який втратив ногу, але відчуває її як живу: і пальці болять, і примарні м'язи на литках. Це зветься — фантомні болі.
…Зимове небо тільки яснішало над Старою Митницею, навіть білосніжні халати, що були на тих, хто зібрався довкола Поплавського, здавалися зшитими з сірого павутиння.
Поплавський марив — і це була розірвана, випадкова безсистемна маячня лихоманки; за безладними, на позір, словами Поплавського проглядав певний зловісний сюжет, певна послідовна структура того, що, здавалося б, було позбавлене будь-якої логіки: у психіці хворого розігрувалась ситуація нападу і захисту. Нападу чорних демонів. Жадан знав, що саме таку програму нападів і вбивчих кошмарів несе з собою вірус сказу, який розмножується в мозкових клітинах.
— Лейтенант, лейтенант! — кричав Поплавський, схоплюючись з ліжка. Голову його підтримувала няня, що просиділа коло нього цілу ніч. — 3 гори б'ють духи![10] Чуєш? Алло, алло! Як мене зрозумів? Алло, прийом. Кулемет і два гранатомети! Чуєш, лейтенанте! Прикрий нас вогнем! Мій бе-те-ер загорівся. Духи, чорні, летять сюди… Лейтенант! Буде рукопашна! У, сволота… гади… тримайтеся, Серього, Серього… це не вовки, це духи! Лейтенант, негайно викликай вертольоти! Мамо… мамочко!