Гаврилюк зважила Ніну: тридцять шість кілограмів.
— Вісімнадцять кубиків гамма-глобуліну, — сказав він.
— А якщо вона алергік? — спитала Гаврилюк. — Це дуже сильний алерген. Адже кінська сироватка…
— Я про це знаю, — гостро перервав її. — А що накажете робити? Йдеться про життя або смерть. У нас немає іншого вибору. Ми зараз розробляємо безалергенний гамма-глобулін, але поки всі бюрократи світу дозволять нам його застосувати… сто років мине. Вибачте, Лідіє…
— Василівно, — підказала вона.
— Вибачте. Не хотів вас образити.
— Не в цьому справа, — тихо мовила Гаврилюк. — Вона виживе?
Ніну вже повели в маніпуляційну.
— Не знаю. Я вже нічого не знаю. Якщо вона заражена… все може бути. Ми спізнилися на місяць. Я спробую дати їй один препарат. Ми з ним працюємо. Це імуностимулятор. Начебто дає непогані наслідки. Називається метафен.
Подивився на годинник. Шоста година, темрява вже підступила до Старої Митниці. В лабораторії нікого нема, з відчаєм подумав він.
Але тут його покликала Кротова — з'єднали з Києвом.
Він почув у трубці голос Гаркуші. Зрадів, подумавши розчулено, що замість того, щоб поспішати до внучки, Гаркуша сидить у лабораторії сама, працює, в той час як усі вже давно розбіглися по домах. І ще подумав, що хоч однієї маленької удачі дочекався за цей довгий, важкий день, хоча ясно розумів, що немає з чого радіти, бо вірус уже міг повільно, день за днем посуваючись по таємних нервових шляхах, переповзаючи, наче через природні перешкоди, через синапси — стики нейронів, — міг за цей місяць наблизитись до спинного мозку дівчини, де вже його ніщо не зупинить — ніякий метафен, ні гамма-глобулін, ні вакцина, ніщо; через цих байдужих бовдурів Нінине життя зависло на волосинці, й тому не доводиться думати сьогодні про якийсь успіх, просто треба сподіватись на щасливий випадок, на долю, що зглянеться над цим худеньким пташеням, і ще на щось, нам не відоме.
— Євгене Петровичу, — перепитувала Гаркуша, яку було дуже погано чути, — що сталося?
— Я вам все потім розповім, Галино Терентіївно, мені негайно потрібний метафен. Прошу вас, передайте десять ампул. Сьогодні ж поїздом. В область, так. А обласна санепідстанція нам привезе. Ви ще встигнете, поїзд відправляється о двадцять другій годині. І подзвоніть черговому облздороввідділу, вони зустрінуть поїзд.
Він втомлено поклав трубку і мовчки сперся підборіддям на руки. На столі, за яким він сидів, під склом побачив фотокарточку: дівчинка без двох передніх зубів сміється, примруживши очі, як тільки можуть сміятися щасливі діти. Щось знайоме майнуло в цьому обличчі. Прибігли Огородник і Бадяк, перелякані тим, що може статися нове нещастя, і тепер Огородник вже не видався Жаданові таким самовпевненим і сильним, та й Бадяк теж притишено сидів в ординаторській. Здавалося, що кінці Бадякових бакенбардів, які стрілочками націлені були на кутики його рота, вже не так акуратно вигострені, як учора. Кротова вже не питала, чи поїдуть вони сьогодні, а сама подзвонила в область — спочатку чоловіку, сказала, що залишається в Старій Митниці, а потім попередила чергового в облздороввідділі, що вранці з Києва пришлють метафен.
Жадану нічого було робити в хірургічному відділенні. Від нього ніщо вже не залежало, час повільно йшов уперед, і треба було лише терпеливо чекати, коли проростуть усі зерна, кинуті в землю, коли всі причини дадуть свої наслідки, які в свою чергу стануть новими причинами. В приймальному покої сиділа жінка Чорнодуба й плакала. Побачивши Жадана, підбігла до нього. Не було в ній ранкової люті й непримиренності, вся вона наче зменшилася за цей день, усохла. Була в потертому темно-синьому пальті з заяложеним коміром із штучної цигейки, немовби взятої зі старої солдатської шапки-вушанки.
— Лікарю, що з Ніною? Вона житиме?
Колись його вчителька, стара, мудра професор-інфекціоніст Сокол, казала їм, без п'яти хвилин лікарям, як треба боятися оптимістичних обіцянок, особливо в тих випадках, коли повної впевненості в тому, чи виживе хворий, немає; безчесно, жорстоко породжувати безпідставні надії, бо родичі хворого потім ніколи не вибачать лікареві цієї солодкої брехні. Брехати можна лише хворому. Але, дивлячись у змучені очі Чорнодубової жінки, Жадан не знайшов сили сказати правду про загрозу, що нависла над життям Ніни.