РАФАЇЛ. Людям подарував Він Сина свого задля спасіння їхнього від гріха.
МИХАЇЛ. Чи ж можна собі уявити, що Його розіп’ято задля спасіння янголів?
РАФАЇЛ. Ні, бо янголи не здатні грішити.
МИХАЇЛ. Чи можна собі уявити, що його розіп’ято задля спасіння звірів?
РАФАЇЛ. Ні, бо звіри гріха не знають, навіть коли вони нищать інші живі істоти.
МИХАЇЛ. Чи ж не любить тоді, дійсно, Господь людину більше, ніж нас?
РАФАЇЛ. Як наймолодша в родині дитина завжди є улюбленцем батька.
МИХАЇЛ. Може, тому, що вона найбезпорадніша.
РАФАЇЛ. Не для людини, а для нас провів Господь межу, вище якої не злетіти.
РАФАЇЛ. Але за це подарував нам спокій і вічне блаженство.
МИХАЇЛ. А людині тривогу, неспокій, стремління...
РАФАЇЛ. Ми – ясні озера, що віддзеркалюють славу Господню.
МИХАЇЛ. А людина – потік, що мчить понад каміння, піною беручися, і в бігові своєму відриває брили підбережні і в брижах проміння тієї слави, спотворюючи, по-своєму переломлює.
***
Якби людина якась, простуючи поруч архангелів, була обдарована їхнім зором, їхньою спроможністю бачити речі, для звичайного ока не видимі, то була б вона дуже здивована, побачивши на площах великих міст по сусідству з відомими їй вежами, церквами і ратушами такі будови, що ніколи там не стояли і цілком міняли зовнішній вигляд того міста, яке жило в їхній пам’яті. Ті будови відрізнялися від інших якоюсь прозорістю, вони немов пропускали крізь себе світло, наче були споруджені зі скла або зформовані зі згущеного туману, що відсвічував фосфорним блиском.
То були споруди, ніколи не збудовані, але створені фантазією архітекторів, що хотіли ними прикрасити місто, – нездійснені проекти, силою геніальної думки матеріялізовані, але не перетворені в камінь і крицю. Поруч інших таких дотикальних у своїй реальній речевості будов вони здавалися фантастичними спорудами з мережива і сну. Погляд архангелів довше спинявся на них, ніж на чомусь іншому. Коли вони простували голим степом, навколо них раптом виросло ціле місто таких прозоро-мережаних будівель – ніколи не здійснений плян якогось будівничого, до найменших деталів опрацьований.
– Дивись, – мовив Михаїл, – оті прекрасні химери свідчать про одвічне стремління людське. Навіть те, що створено не руками, а тільки уявою людини, існує, як реальне, незрушне, і віщує Богові про її тугу, змагання і порив у неосяжне. Чи чуєш ти пісні, які ніколи не зродилися, бо були надто прекрасні? Чи чуєш музику, що ніколи не була записана, а тільки жила у душі творця її, як безсмертна мелодія? Наша перевага над людьми, що ми все те бачимо і чуємо, а їхнє око і вухо спроможне сприймати тільки надто грубі коливання матеріяльної енергії.
– О, як би то цікаво було втілитися на кілька днів у людину, жити її стремліннями, не відчувати за собою ланцюг подій минулих, ані бачити картин майбутніх, на коротку мить обійняти короткий відтинок життя і вкласти в нього тугу за вічністю, відчути, чим є людське страждання і туга, про яку говориться в піснях, пізнати, нарешті, чим є таке почуття, як ненависть, зовсім не відома нам.
– Або жах, помста, прагнення до саможертви і тисяча інших речей, – з усміхом додав Михаїл. – Чому не ввійти тобі в людське тіло на короткий час і пережити все те?
– Людське тіло, яке я створив собі з астральної матерії, коли відвідав був Товія, не було справжнім тілом з плоті і крови, – мовив Рафаїл. – Воно було тільки машкарою, що прикривала мою янгольську суть. Отже, не могло відчувати те, що відчуває народжений від жінки.
– Тоді позич собі чуже тіло, – вкинув Михаїл.
– Я не можу позбавити людину життя, бо то було б душогубство, я тоді пограбував би в неї тіло, яке дано їй на те, щоб виконати певне завдання на світі. Не можу я ним заволодіти й під час сну, бо душа в тому стані ще занадто зв’язана з ним і не поступиться місцем. Що ж до мертвого тіла, то воно вже не надається для експерименту.
Саме в цей час архангели проходили передмістям Києва, а саме краєм Куренівки, і під розсохатим деревом побачили людину, що напівсиділа, напівлежала, трохи зсунувшись у рівчак. На голові в неї була засохла кров. Була вона, очевидно, без пам’яті; тхнуло від неї горілкою.
– Бачиш, – мовив Михаїл, – ось тобі людина, що, зайве хильнувши, забрела сюди, впала, головою вдарившись об камінь, не жива, але й не мертва, а десь на грані отих двох станів. Не відомо, чи повернеться вона до тверезого стану людини живої, душа її ще не відділилась від тіла, але десь далеко від нього блукає чи літає, довгим шнурком пуповини тільки ледве-ледве з ним зв’язана. Вона тобі спротиву не чинитиме, увійди в те тіло і силою волі приведи його до свідомости.