— Голошу слухняно, пане над поручнику, там висить гарцький канарок.
Перервавши таким чином промову надпоручника, Швейк виструнчився по-військовому і, не кліпаючи, дивився йому просто в очі. Поручник хотів сказати щось гостре, але, спостерігши невинний вираз Швейкового обличчя, тільки промовив:
— Пан фельдкурат рекомендував вас як неперевершеного ідіота, і, гадаю, він не помилився.
— Голошу слухняно, пане надпоручнику, пан фельдкурат дійсно не помилився. Коли я служив у війську, мене звільнили за ідіотизм, а ще до того й патентований. У полку звільнили двох таких: мене і ще одного, пана капітана фон Кауніца. Цей, вибачайте, пане надпоручнику, йдучи вулицею, безупинно длубав пальцем лівої руки в лівій ніздрі і водночас правою рукою в правій. Коли ж ішов з нами на вправи, завжди вишиковував нас як для дефілювання, і казав: «Вояки... е-е... пам’ятайте... е-е... сьогодні середа, тому що... завтра буде четвер... е-е...»
Надпоручник Лукаш знизав плечима, як той, хто не знає і не знаходить потрібних слів, щоб ясно висловити певну думку.
Він пройшовся повз Швейка від дверей до протилежного вікна і знову повернувся, причому Швейк, відповідно до того, де саме надпоручник знаходився, рівнявся то направо, то вліво, зберігаючи таке відверте невинне обличчя, що надпоручник опустив очі і, дивлячись на килим, промимрив щось, зовсім не зв’язане із Швейковим натяком про капітана ідіота.
— Так, у мене мусить бути порядок, чистота, і ніхто не сміє мені брехати. Люблю чесність. Ненавиджу брехню і караю її без милосердя. Ви мене добре зрозуміли?
— Голошу слухняно, пане надпоручнику, розумію. Немає нічого гіршого, коли людина бреше. Досить раз заплутатися, і йому вже капут. В одному селі за Пелгржимовом був собі вчитель Марек. Він бігав за донькою гайового Шпери, а той переказав йому, що як буде зустрічатися з дівчиною в лісі, він йому при нагоді засадить з рушниці у задок щетини із сіллю. Учитель сказав, що це неправда, що він з нею не зустрічається. Але одного разу, коли йшов на побачення з дівчиною, гайовий випадково наскочив на нього і вже хотів був зробити обіцяну операцію, але вчитель почав туману напускати; він, мовляв, збирає квіти, потім відбріхувався, буцімто прийшов ловити якихось жучків, і щодалі, заплутувався усе більше й більше, аж раптом з того переляку давай присягатися: я, каже, їй-богу, вийшов наставити сильце на зайців. Тоді той гайовий вхопив його за барки і потяг на жандармський пост, звідтіля справа пішла до суду, і вчителя мало не запхали до криміналу. А сказав би чисту правду, дістав би лиш тої посоленої щетини в м’яке місце. Я завжди тієї думки — найкраща річ признатися, бути щирим, а коли щось зроблю, прийти й сказати: «Голошу слухняно: я зробив те і те». А щодо тієї чесності, то це річ дуже корисна, бо з нею людина завжди якнайдалі пропхається. Це так, як у змаганнях з ходьби. Коли хто починає шахрувати і підбігає, то його виключають із змагань. Таке трапилося з моїм двоюрідним братом. Чесного всюди шанують і поважають, чесний вдоволений сам собою і почувається, як новонароджений, коли, лягаючи в ліжко, може сказати: «Я знову сьогодні був чесний».
Під час цієї балаканини надпоручник Лукаш сидів у кріслі, дивився на Швейкові черевики і думав: «Боже мій, таж і я часто верзу такі самі нісенітниці, а різниця тут лише у формі — я їх інакше викладаю».
Проте, не бажаючи втратити авторитету, він сказав Швейкові, коли той скінчив:
— Ви повинні чистити свої черевики, утримувати свій однострій у порядку, ґудзики мусять бути пришиті так, як треба, щоб ви справляли враження вояка, а не якогось цивільного обірванця. Просто не хочеться вірити, що ніхто з вас не вміє триматися по-військовому. Лише один з усіх моїх денщиків мав бойовий вигляд, але зрештою вкрав і продав «На Євреях» мій парадний однострій.
На хвилину він замовк, а далі заговорив знову, пояснюючи Швейкові всі його обов’язки, причому не забув підкреслити насамперед, що той мусить бути вірним і сміття з хати не виносити.
— До мене в гості ходять дами, — зазначив він. — Інколи якась з них залишається на ніч, коли мені вранці не треба йти на службу. В такому випадку ви мусите приносити нам каву до ліжка, але тільки тоді, коли подзвоню. Зрозуміли?
— Голошу слухняно, розумію, пане обер-лейтенант, бо коли б я несподівано підійшов до ліжка, дамі це могло б бути неприємно. Я якось привів до себе додому одну таку панунцю, а моя служниця принесла нам до ліжка каву саме тоді, коли ми надзвичайно приємно розважалися. З переляку вона облила мені плечі та ще й сказала: «Дай вам, Боже, доброго ранку». Я знаю, що треба і як треба, коли у когось ночує дама.