Швейк ліг на нари і спокійно заснув.
Тим часом привели ще двох. Один з них був мандрівний крамар-босняк. Він ходив по камері, скреготів зубами і безперестанку матюкався. Боснійця непокоїла думка, що в управлінні поліції пропаде його кошик з крамом.
Другий новачок був шинкар Палівець. Він, помітивши знайомого, Швейка, збудив його і трагічним голосом вигукнув:
— І я вже тут!
Швейк щиро потиснув йому руку і сказав:
— Дуже радий. Я знав, що той пан дотримає слова, коли він казав, що по вас теж прийдуть. Така точність — надзвичайно добра річ.
Одначе пан Палівець відповів, що така точність гівна варта, і пошепки запитав Швейка, чи решта цих арештованих панів, бува, не злодії, бо, мовляв, йому як торговцеві це б могло пошкодити. Швейк пояснив, що всі, крім одного, посадженого за спробу вбивства селянина з Голиць з метою пограбування, належать, через ерцгерцога, до їхнього товариства.
Пан Палівець образився і запротестував — він, мовляв, тут не через якогось там дурного ерцгерцога, а через самого найяснішого цісаря. Це всіх дуже зацікавило, і він розповів про те, як мухи обпаскудили найяснішого монарха.
— Засрали його, бестії, — кінчив він розповідь про свою прикру пригоду, — та ще й мене самого довели до тюрми. Я цього тим мухам не подарую, — додав він погрозливо.
Швейк знову заснув, але ненадовго, бо по нього прийшли, щоб відвести на допит.
Отже, піднімаючись сходами до третього відділу на допит, Швейк ніс свій хрест на голгофу, сам не помічаючи свого мучеництва.
Уздрівши табличку, що плювати на сходах заборонено, він попрохав у поліцая дозволу плюнути в плювальницю і в сяєві своєї власної простодушності вступив до канцелярії зі словами:
— Добрий вечір вам, панове, всім разом.
Замість відповіді хтось штурхнув його під ребра і підштовхнув до столу, за яким сидів пан з холодним чиновницьким обличчям, риси якого свідчили про звірячу жорстокість — ніби він щойно зійшов зі сторінок книжки Ломброзо «Про типи злочинців». {19}
Він кровожерливо глянув на Швейка і сказав:
— Не робіть ідіотської міни.
— Це від мене не залежить, — серйозно відповів Швейк. — Мене з військової служби списали за ідіотизм, і особлива комісія офіційно визнала за ідіота. Я офіційний ідіот.
Подібний до злочинця пан заскреготів зубами.
— Те, в чому вас звинувачують, і всі ваші вчинки свідчать, що в вас усі клепки на місці.
І він нарахував Швейкові цілу низку різних злочинів, починаючи з державної зради й кінчаючи образою його величності і членів цісарського дому. В центрі тієї групи злочинів виблискувало схвалення вбивства ерцгерцога Фердінанда, з якого виходила парость із новими злочинами, серед яких особливо вирізнялося підбурювання до бунту, оскільки це сталося в публічному місці.
— Що ви на це скажете? — переможно спитав пан із звірячими рисами обличчя.
— Цього і справді багато, — невинно відповів Швейк, — а що забагато, те шкодить.
— Ось бачите, самі погоджуєтеся.
— Я погоджуюся з усім, бо строгість мусить бути, без строгості ніхто ніколи нічого не зробить. Наприклад, коли я служив у війську…
— Заткніть пельку! — ревнув поліційний радник на Швейка. — Говоріть тоді, коли вас про щось питатимуть. Розумієте?
— Чому ж не розуміти, — сказав Швейк. — Дозвольте доповісти, розумію і в усьому, що ваша милість ласкаво скажуть, я зумію зорієнтуватися.
— З ким маєте зносини?
— Зі своєю служницею, шановний пане.
— А чи не маєте знайомих у місцевих політичних колах?
— Маю, шановний пане. Купую вечірній випуск «Народної політіки» — «сучки».
— Геть! — заверещав на Швейна пан із звірячим виразом обличчя.
Коли Швейка виводили з канцелярії, він сказав:
— На добраніч, шановний пане.
Повернувшись до камери, Швейк повідомив усіх арештованих, що такий допит — це жарти. Там на вас трохи погримають, а наприкінці виженуть.
— Раніше, — вів далі Швейк, — бувало куди гірше. Читав я колись книжку, що обвинувачені мусили ходити по розпеченому залізі й пити розтоплене олово, щоб можна було виявити, хто не винний. А хто не хотів признаватися, тому запихали ноги в іспанські чоботи {20} й розтягували на драбині або пекли йому пожежним смолоскипом боки, як це робили зі святим Яном Непомуцьким {21} . Той, кажуть, верещав при цьому так, ніби з нього шкуру живцем дерли, і не переставав ревти, аж поки його в непромокальному мішку не скинули з Еліщиного мосту {22} . Таких випадків було безліч. А потім ще людину четвертували або садовили на палю десь там біля музею. А якщо злочинця кидали лише до підземелля, на голодну смерть, то він почував себе так, немовби знову на світ народився.