Скоро ми були на місці. Я сплигнув на землю і заходився допомагати шоферові підрулювати машину задом до воріт.
— Лівіше бери, лівіше! Прямо держи, от так! Добре!
Машина зупинилася, й тої ж миті я відчув на собі чийсь пекучий погляд. Обернувся і отетерів. Ворота відчинені навстіж, за два кроки від мене стоїть Саїд-ака. В його очах, звужених до краю, полискують якісь недобрі вогники, вуса стирчать, як списи.
— Звідки цей цемент, Хашимджане? — майже прошепотів він. Потім закричав страшним голосом — Ей, стій, не зсипай!
Саїд-ака відкинув мене вбік і в один стрибок злетів на підніжку самоскида.
— Це ти, Каримджане? Як ти сюди потрапив? Звідкіля цей цемент?
— З будови, Саїд-ака… — злякано прогув водій. — Мені он інженер новий звелів: наказ головного…
— Новий інженер? — перепитав Саїд-ака. — Хашим, чи що? Ось ти який, виявляється, меткий… Не встиг ще й носа показати на роботі, а вже почав державне добро тягти?
Саїд-ака кинувся у мій бік, але, не побачивши мене (я встиг надіти шапку), зупинився.
— Утік, негідник, — сплюнув він, важко дихаючи. — І добре, що втік… Вчасно показав своє обличчя, мерзотник!
Потім Саїд-ака рішуче відчинив дверці кабіни.
— Ану посунься, артисте! Поговоримо ми ще з тобою…
Надривно заревівши, самоскид рвонувся вперед. А я зостався, ковтаючи пилюгу, що здійняла машина, невидимий, маленький і жалюгідний. Знову накоїв… Хотів зробити добро, а вийшло навпаки. І в котрий це вже раз!
Увечері ноги самі привели мене до будинку старого майстра. «Невже він не зрозуміє, що я не хотів поганого? — думав я. — Розкажу йому все, як було, пообіцяю, що більше не буду…»
Підійшовши до знайомого двору, я зняв з голови шапку, про всяк випадок повернув собі свій дитячий вигляд.
На дзвінок вийшов сам дядечко Саїд. У руці він тримав зубочистку, вуса були масні. Видно, щойно їв плов.
— Чого тобі, хлопчику?
— Добрий вечір, — сказав я тремтячим голосом.
— Здрастуй, — відповів Саїд-ака. — Уже пізно, синку. Хасан і Хусан полягали спати. Завтра приходь гратися.
— Ви… ви мене не впізнаєте, Саїде-ака?
— Щось не пригадую… Та хіба всіх хлопчаків махаллі[8] запам'ятаєш?
— Але ж я… я ж Хашимджан!
— Дуже приємно, — непривітно буркнув старий майстер. — Знав я одного Хашимджана… Ледве не ославив мене, негідник. А ти, хлопчику, іди додому, спати лягай. Вранці ж, мабуть, не хочеться вставати — до школи йти…
Ворота жалібно скрипнули і зачинилися…
ІНКОЛИ Й СОБАЦІ ЗАЗДРЯТЬ…
Знову шукаю роботи. Ранками купую цілий оберемок газет, переглядаю оголошення. Їх дуже багато. Навіть стовпи і дерева на зупинках обліплені ними. Тому потрібна друкарка, тому — секретар, тому — сторож. Але ж не стану я сторонам чи ще краще — друкаркою?! Я хочу, щоб робота була цікава і могла швиденько прославити мене. А в інженери чи в техніки я не піду. Тему що їхня робота теж не фунт ізюму. Оно Саїд-ака за одну нещасну машину цементу такий галас зчинив, що страшно згадувати. А він же герой. Мабуть, понад двадцять-тридцять років на будові працював. А взяти машину цементу не має права. Надумаєш допомогти людині, тобі теж перепаде на горіхи. Ні, краще не спішити, пошукати чогось такого цікавого, творчого…
Переглянувши газети, я ходив по вулицях. Спершу перевіряв знайомі стовпи і дерева на зупинках по Братському проспекту, потім ішов по вулиці Навої, а наприпослідок повертав до площі Етти-Агач.
Недарма розумні люди казали: хто шукає, той знаходить. Якось я побачив папірець, приклеєний до телефонної будки. Це було те, що я так довго шукав. «Міському дитячому театрові потрібні артисти, — сповіщалося в оголошенні. — Прийняті забезпечуються житлоплощею. За довідками звертатися у відділ кадрів до 2 години дня. Дирекція».
Отже, сонечко моє засяяло знову. Артистом я стану враз. Співати вмію, танцювати теж. Не мине й місяця, як моє ім'я загримить на всю республіку, на весь Радянський Союз. Даремно плакався на долю — я найщасливіша людина в світі!
Круглий електричний годинник, що висів на стовпі, показував за десять другу.
«А що як я спізнюся і моє місце займе хтось інший? — подумав я зі страхом. — Такого не повинно статися. Вперед, Хашимджане, вперед!»
Мені, напевно, позаздрив би навіть олімпійський чемпіон з бігу — так швидко я мчав. За п'ять хвилин до другої я стукав у двері, оббиті чорним дермантином. Я вирішив, що краще поговорити з директором особисто, аніж іти у відділ кадрів. Так буде певніше.
В кріслі за столом сидів маленький чоловічок, приблизно на вершок-два нижчий за мене, либонь, чи не одного зросту з Хасаном, сином дядька Саїда. Сидить директор у кріслі, а від ніг його до підлоги близько півметра відстані. Пишна чорна борода затуляє всі груди і зникає десь під столом… «Невже цей Карабас тут директором?» — подумав я з подивом.