Обережно спустившись униз, я помітив невелику дірку, від якої починалися цегляні східці.
В підвалі було поночі й волого. З низької стелі звисало багато овечих і козячих шкур. В кутку штабелями стояли банки з усякими соліннями та вареннями. Якраз посередині підвалу стояв глиняний глек відер на сто води.
Голоси з кімнати Сарохон чути було тут дуже добре. Ось до неї увійшов якийсь новий відвідувач, одкашлявся.
— Так, батечку, вас обплутав чорний див, — проскрипіла Сарохон. — Це найнечистіший з усіх нечистих, хай боронить нас господь, куф-суф-суу-ф-ф-ф!
Не встигла вона вмовкнути, як раптом глек, біля якого я стояв, ожив: застугонів, заухкав і задеренчав. Я зі страху підскочив, волосся мені на голові заворушилося. Сяк-так угамував дрижаки в колінах. Чого ж боятися, адже дияволи мене не бачать і гадки не мають, що я стою поруч.
Я тихенько підкрався до глека і зазирнув у нього. І що б ви думали? В глекові сидів… наш дорогесенький Мирабіддинходжа! На руки йому по лікті було нанизано великі металеві кільця, в одній руці він тримав кілька дитячих торохтушок, в другій — стару дойру[10]. Все це разом жахливо гуркотіло, підсилене луною в глиняному глекові…
«Чи не ти бува, Мирабіддинходжо, і є його величність аллах?! — подумав я, насилу стримуючи сміх. Страху, що хвилину тому скував мені руки й ноги, як не було. — Що ж, здрастуй, аллах. Будемо знайомі!»
І тут я так розлютився, так розлютився, що вихопив голку, які завжди ношу в тюбетейці, і загнав її в плече шайтана Мирабіддинходжі.
— Вой до-од! Пробі! — заволав він на все горло. Сарохон — стара хитрюга, враз на свій лад повернула синів крик.
— От бачите, батечку, — долинув її гугнявий голос, — страх важка у вас недуга — навіть ангели волають «пробі»!
«Зараз вони ще не так заволають!» — подумав я і знову вшпигнув Мирабіддинходжу.
— Мамо, мамочко! — дико заверещав «ангел». І поліз геть з глека.
— Прикуси язика! — ляснув я його по тім'ю і загнав назад.
«Диявол» тонко скавучав. Очі йому ледь не вилазили на лоба.
— Х-хто т-ти? О б-боже! — простогнав він з жахом.
— Я — Азраїль.
— Аз… Аз-раїль? — Бідолашний Мирабіддинходжа голосно гикнув.
— Так, Азраїль, — сказав я суворо. — Ангел смерті. Прилетів по твою душу. Готуйся, зараз ти вмреш.
— Умру? Йой, мамочко, ма-амочко!..
— Перестань гикати! — Я легенько заїхав йому в вухо.
— Гаразд, дідусю Азраїль, не буду гикати…
— Так. Ти знаєш хлопчика на ім'я Хашимджан?
— Знаю… Тобто я його…
— Знаєш, отже. А чому ти тоді не даєш йому покататися на своєму велосипеді?
— Як — не даю? Одного разу він ціле коло зробив на моєму велосипеді. Клянусь аллахом.
— Не чіпай бога, лобуряко! — Я смикнув Мирабіддинходжу за вухо. — А за що ви вкупі зі своїм братиком відлупцювали цього Хашимджана?
— Їй-богу, я не винен, дідусю Азраїль. Це нас лихий попутав!
— Сказано тобі: не чіпай ні чорта, ні аллаха! — я відпустив вухо Мирабіддинходжі і схопив його за горло. Потім сказав: — Нема тобі прощення, хлопче. Ти завжди брешеш, і тому я мушу негайно вийняти з тебе душу!
— Благаю вас, дідусю Азраїль, не виймайте моєї душі. Пробачте мені!
— Не пробачу. Ти дуриш людей.
— Я більше не буду. Мене мати примушує!
— Мати примушує?
— Авжеж! Це ж вона велить мені кричати «Амінь!» І в цей глек лізти примушує. І цими торохтушками торохтіти…
— Я ж кажу, що ти завжди брешеш! Хіба не ти розповідав у школі, що вдома у вас чути голос аллаха?
— Я ж казав: мені мати веліла так говорити.
— Виходить, свідомо обдурював дітей?
— Я не тільки дітей обдурював, дідусю Азраїль. Я всіх дурив. Бо мати примушувала.
— Все зрозуміло. — Я на мить відпустив горло Мирабіддинходжі, дав йому перепочити, тоді знову вхопив і сказав — Тепер вислухай мене уважно, пройдисвіте. — Я говорив дуже сердито, хоч насилу стримував сміх. — Завтра ж ти вийдеш надвір і оголосиш усім дітям, що байки про голос аллаха — справжнісінька брехня. Інакше я неодмінно вийму з тебе твою брудну душку!
— Всім розкажу, дідусю Азраїль, всім! Сьогодні ж, цієї ж миті побіжу до школи й розкажу!
— Знов брешеш? — хруснув я Мирабіддинходжу по носі. — Кому ти зараз розкажеш у школі, як там канікули?
— Я забув про це, дідусю Азраїль! І взагалі до школи я ходжу раз на тиждень. — Мирабіддинходжа навіть хихикнув задоволено.
— У-у, дармоїд! — сказав я і обтер руки об холошу. — Ось кого треба було залишити на осінь, а не бідолаху Закіра.
— Мені теж не солодко живеться, — зітхнув Мирабіддинходжа. — Мені, може, ще й гірше… Бо я недоумок. Мама так каже…