— Гаразд, тепер усьому цьому край, і ти повинен вчитися на відмінно, — сказав я твердо. — Як тільки заробиш двійку — негайно ж заберу тебе на той світ.
— Хоп[11], дідусю, старатимуся.
Я зібрався йти, але тут мене осяяла одна думка. Я погладив худеньку шию Мирабіддинходжі й спитав:
— Ти сказав, що знаєш хлопчика, якого звуть Хашимджаном. Це правда?
— Знаю, дідусю, знаю, як не знати такого…
Годі, не мели дурниць, — перебив я його. — Це добре, що ти знайомий з такими хлопцями, як Хашимджан. Молодець. Там, на небі, його всі дуже поважають. Отож, якщо цей Хашимджан попросить тебе дати йому покататися на велосипеді, я сподіваюсь, ти не відмовиш йому?
Звичайно, дідусю Азраїль. Хай катається скільки здужає. Навіть на цілих півгодини дам.
— Ну, все! Сиди тепер тут і не ворушись.
Я піднявся по драбині на дах, спустився у двір. Мені пригадалося, як Сарохон вийняла з мішечка якісь таблетки і подала жінці з дитиною. Треба подивитися, що воно за таблетки. Сарохон така тварюка, може примусити людину звичайний попіл ковтати…
Мішечків, пошитих з різнокольорових ганчірок, виявилося в знахарки п'ять. Там були всякі таблетки і порошки в аптечній упаковці. Пеніцилін, біоміцин, краплі різні… От тобі й ліки, що послав усевишній! Стривай же, бабко, з Хашимджаном жарти короткі!
Я засунув руку в глибоку кишеню Сарохонової безрукавки, витяг жмут замацьканих пожмаканих грошей. Відрахував десять карбованців і побіг в аптеку. Мирабіддинходжі, звісно, можна вірити, але хоч би скільки він говорив, а довести нічого не зможе. Отож йому треба допомогти. І ось чим я вирішив цього досягти: купив проносне й замінив ним усі порошки, що лежали в різнокольорових мішечках.
Бачили б ви, що коїлося на другий день у домі старої шахрайки! Збіглися всі хворі, кого Сарохон «лікувала» самим проносним, і одлупцювали її. Ще й до того забрали собі усі овечі й козячі шкури…
МУЛЛА ЯНГОК ПРОСИТЬ ПЕНСІЮ
Я цілий день никав по кишлаку, маючи надію спіймати Мирабіддинходжу. Вдома його не було. Я хотів узяти в нього велосипед і з'їздити на розвідку до могили Узункулака.
А Мирабіддинходжі все не було. Я вирішив піти пішки. Чи й не далечінь — якихось два кілометри. За півгодини дійду.
За околицею мене догнав на мотоциклі тато.
— Ія! — здивувався він. — Куди це ти розігнався, Хашимджане?
— Та так, провітритися хочу.
— Поїхали, якщо хочеш, зі мною. Голова сільради попросив затриматися на день, допомогти в одній справі.
— Поїхали, тату!
Я швидко зліз на багажник.
Чудовий у мене тато, скажу я вам. Він і на бульдозері працює, і на тракторі, і машину водити вміє. А мотоцикла свого жене — більш як сто кілометрів витискає.
Вдалині замріли високі тополі, що ростуть коло базару.
Тато звернув ліворуч, ще трохи проїхав, і ми зупинилися. До нас повагом підійшов високий худий чоловік у гімнастерці. Це був голова сільради Абдушукуров. За ним ішов ще один чоловік. Цього я в обличчя не знав.
— Не запізнився? — спитав тато, вітаючись з ними за руку.
— Запізнитися ти не запізнився, — почухав потилицю Абдушукуров, — та бач, яка тут зачіпка виходить… — Він скоса поглянув на мене й запитав — А це що за фруктик з тобою?
— Не фруктик, а Хашимджан Кузиєв, — буркнув я ображено.
Абдушукуров засміявся, підморгнув мені, наче хотів сказати: не гнівайся, мовляв, не впізнав одразу. Але я відійшов геть і однаково почув усю розмову.
Говорив переважно голова сільради. Тато і незнайомий чоловік слухали мовчки, інколи поглядаючи на тополі поблизу могили.
— І знаєте, що він мені сказав? — розповідав Абдушукуров. — «Без згоди духовенства, — каже, — не маєте права руйнувати святе місце!» — «Тут збудуємо піонерський табір, — одказую йому. — А на місці могили Узункулака за планом має бути кінотеатр». — «Ні, — вперся він, — ви не маєте права ображати віруючих, радянський закон не дозволяє руйнувати пам'ятники старовини!» — «Який же це, — кажу, — пам'ятник старовини — могила Узункулака? Це ж типовий розсадник релігійного дурману!» — «Гаразд — погодився раптом мулла Янгок, — руйнуйте могилу, якщо тільки приймете мою умову».
Тато і гість із району пожвавішали, підступилися ближче до Абдушукурова. Той вів далі:
— І знаєте, що він вимагає? Цей пройдисвіт набрався нахабства просити пенсію. «Ви поступитесь мені, я — вам, — нахабно заявив він, — шістдесят карбованців пенсії мене влаштують. Отак і закінчимо полюбовно».