Пройдисвіт люто подивився на Вінсента, але, зустрівши його холодний погляд, осікся.
— Дайте нам принаймні хоч трохи грошей, — сказав він стиха.
— Вам дано на харч, й того досить. Чи ви одержите більше, чи ні, то буде залежати від вашої роботи. Забирайтеся звідци в цій хвилі.
Дезертир постояв ще секунду й, раптом повернувшися, похапливо вийшов.
— Так от, Франсуа, мій друже. Не падати духом, і все буде гаразд. Поїж-но зараз хини, дорогий мій, а то щоб тебе не вхопила трясця! Тут під екватором лихоманка висить у повітрі... Хто там? Невже ж це той халамидник таки справді хоче спробувати нагаїв? Увійдіть, сто чортів!
Але в цій хвилі Вінсент мов ошпарений схопився з ліжка. В кімнату увійшов і стояв нерухомо білявий матрос із «Лібе-рії». Франсуа й собі підвівся й, мов уражений громом, дивився на невеличку кремезну постать матросову.
— Мсьє Вінсент Поль, — почав той повільною карбованою мовою, — я прийшов до вас із проханням, візьміть мене з собою. Мені треба заробити гроші. Мсьє Дювер'є дав вам чималі суми. Я можу вам стати в пригоді. На ваших головорізів ви покластися не можете. Вам потрібний такий чоловік, як я!
Вінсент не міг опанувати собою. Матрос стежив за ними через увесь час, поки вони були на «Ліберії». В його голосі, манерах він почував щось давно знайоме. Він його колись бачив. Якийсь містичний страх, якийсь ловецький інстинкт одштовхував його від цього чоловіка.
— Ви стежили за нами на «Ліберії», — вимовив він кінець кінцем. — Я вас не знаю. Ви нам не потрібні... Нарешті, що вам за діло до нашої подорожі? Будь ласка, турбуйтесь про свої справи, дайте нам спокій!
— Мсьє Вінсент Поль! — я пропоную вам свої послуги цілком щиро й одверто. Я стежив за вами, бо я шукав нагоди втікти з «Ліберії». Я знайшов цю нагоду, і я звертаюсь до вас. Моє прізвище — Дюваль. Мої папери при мені. Я знаю, — підкреслив він, — що я вам буду потрібний у цій подорожі!
Уперше за всю подоріж Вінсент запитливо подивився на Франсуа; їм був потрібний хоч один певний чоловік, не можна було здатися на отих п'ять головорізів. Це дуже витриманий чоловік. Він розмовляє із якимось чудним акцентом...
Вінсент іще раз подивився на матроса. Той стояв, спокійнісінько поклавши руки в кишені парусових штанів, і ждав відповіди. Видко було, що він певний своєї справи.
— Ви не все сказали мені, мсьє Дюваль, — сказав Вінсент. — У вас є ще якась мета. Вас не цікавлять гроші, тут є щось інше.
— Так, ви вгадали. Мене мало цікавлять гроші. Мені просто треба з вами поїхати. Вам нема чого боятися мене. Дювер'є може не боятися за вас. Ви у французькій колонії, і ім'я Дювер'є одчинить вам усі двері. Ви можете завтра ж пошити мене в салдати. Всі вигоди на вашому боці. Вам абсолютно нема чого боятись. Кінчайте! Згода?
— Ви не скажете, чого вам треба з нами їхати?
— Я не скажу нічого понад те, що сказав. Ваша справа тепер погодитись на мою пропозицію чи піддатись якимось дитячим почуттям.
Те, як матрос вимовив слово «п р о п о з и ц і я», знов щось нагадало Вінсентові. «Невже ж це той?.. Ні, — дурниця, цього не може бути!»
— Покажіть ваші папери.
Матрос видобув з кисету, що висів на грудях, папери та й подав Вінсентові.
Кілька хвилин той уважно продивлявся посвідки.
— Гаразд, — сказав нарешті Вінсент. — Ми беремо вас. Завтра вам треба прийти сюди в сьомій годині ранку. Завтра ми вирушаємо.
Матрос кивнув головою і вийшов.
— Нащо ти згодився взяти його? — запитав Франсуа, коли зачинилися двері. — Ти ж сам казав, що він стежив за нами на «Ліберії»?
Вінсент підійшов до дверей і, переконавшися, що ніхто не підслухує, сказав пошепки:
— Боятися його нам нічого. Уряд не може за нами стежити. Уряд — це Дювер'є, Пуанкаре й Ко. Коли б це навіть був шпиг від Дювер'є, то нам і тоді нема чого боятися. Адже ж ми не збираємось тікати з грішми. А це чоловік дужий та витриманий. Ти бачив, які в його м'язи? Ти звернув увагу на те, що він уже знає, від кого ми їдемо й чого нам треба. Краще здатися на отакого Дюваля, ніж на наших пройдисвітів.
— Я ладен заставити свою голову, що він не Дюваль, — одказав Франсуа. — В його якийсь чужий акцент!
— Його папери в порядку! — одповів Вінсент. Згадка про акцент ізнову збентежила його. Він силкувався щось пригадати, але не міг...
Під гарячим вогневим сонцем екваторіяльної Африки брукованою дорогою посувається валка. Матрос їде на одній із фур зі скринями. Пройдисвіти сплять у фурах. Колоніяльні салдати-негри — голі до пояса і в коротеньких штанях, сандаліях, із багнетом на паску — доглядають жовтих замучених людей, що лагодять шосе. Араби, російські салдати, французькі каторжники, суданські негри обтісують каміння. Розширені од малярії очі вдивляються у валку. Час од часу унтер довгим нагаєм оперізує голі спини робітників. Жалібний зойк — і руки швидше заходжуються коло каміння. Матрос пильно придивляється до обличчя білих рабів. Раптом його ніби судомить, якісь корчі пробігають його лицем, він одвертається й гукає на коні.