Бетсі і Дженні намовляли Мод піти все-таки подивитись. Та вона прекрасно знала, що треба зробити. Вона байдужим голосом запропонувала свого квитка якомусь клеркові, що стояв у черзі.
Той закліпав білявими віями й був, здається мені, дуже задоволений з того, що може побачити страхіття XX віку, не стоявши в черзі. Бетсі й Дженні роздяглись, мов леді, в вестибюлі, а Мод пішла додому.
Коло плакату стояв якийсь чоловік і роздивлявся малюнки.
Коли Мод ізрівнялася з ним, вона його пізнала. Це був немолодий уже робітник, що недавно поступив до фабрики.
— Знаєте, я не пішла сьогодні, — сказала Мод.
— І то добре зробили, — сказав старий. — Вони хотять нагодувати голодних за кошт наших копійок. На цих копійках Лейстон заробить мілійони. Найдеться досить дурних і без вас.
«Уже знайшлися», — подумала Мод і попростувала до-дому.
За півгодини вона вже сиділа на ліжку й розглядала свої цятковані чорнилом ноги. Боліло в грудях і хотілося спати.
«Добре, що так вийшло», — подумала Мод, і, накрившися пальтом, пробувала заснути. Боліло в грудях і не давало заснути...
Молода жінка в чорному костюмі, загорнута в чорний креп настільки, що не можна було пізнати її лиця, з рухами, в яких почувалась збалувана життям натура, одшукувала будинок № 34 в одній з фешенебельних вулиць Нью-Йорку. Нарешті вона спинилась на мить перед табличкою, на якій було написано 34.
На передній двері прибито другу табличку:
Д-р Дж. Ріпс.
Секретар правління хемічного тресту.
Вдома від... до...
Вона рішуче надавила кнопку.
У відповідь на цей рух з-поза ріжку котеджа викотився фіолетовий шматок, що був очевидячки колись білісіньким шпіцом, і взявся гавкати мов скажений.
Дама в чорному чекала терпеливо далі.
Здавалося, що в котеджі жили глухі або мертві.
Щось клацнуло, наче стукнули чиїсь залізні зуби, й фіртка саду поволі одійшла, а слідом за нею перед здивованими очима чорної дами тихенько одсунулися важкі двері котеджа.
Собака зник у фіртці, а незнакомка пішла довгим коридором без вікон, освітленим сильною електричною лямпою.
Далі холодний передпокій, просякнутий пахощами хемічної лабораторії, й нарешті таємнича одвідувачка опинилася в просторій кімнаті, що вражала своєю обстановою. Ця кімната здавалася якимось складом якнайріжноманітніших річей, нагадувала авкціонний зал, де позношували рештки роскоши збіднілі аристократи й погорілі буржуа.
Не видко було хазяйської руки, що ніби придає життя обстановці.
Усе було вкрито грубим шаром пилу.
Та незнакомка не встигла одняти свого пальця від якоїсь вати, що на ній од цього дотику залишилась еліптична цятка, як у кімнату увійшов господар котеджу, д-р хемії Джим Ріпс.
— М-р Джим Ріпс?
— Цілком слушно, міледі. Чим я можу бути вам корисним?
— Покляніться мені, Джиме Ріпсе, що ніколи й нікому ви не скажете моєї таємниці.
Ріпс намагався розгледіти риси обличчя незнакомки, старанно сховані серпанком, і скоріше відчув, ніж побачив, що лице її набрало строгого й рішучого виразу.
Погляд його перейшов па прекрасно виплекану молоду фігуру.
Думки калейдоскопом завертілися в його голові. Він мовчки вклонився.
— Ви знаєте, що транспорт АРА за два дні одпливає до Росії.
— О, інакше я не був би їхав на ньому сам з доручення тресту.
— В мене немає грошей. Ось єдине, що мені зосталось, — сказала незнакомка, граційно простягаючи йому окраєць серпанкового шарфу.
— Але як я можу стати вам у пригоді?
— В мене є чоловік. Втім, може слушніше було б сказати: в мене був чоловік. Він поїхав до Европи, й ось уже одинадцять місяців, як я не маю од нього звісток і не маю про нього ніяких відомостей... М-р Ріпс, невже ж ви не зрозумієте, що цього досить для того, щоби примусити нещасну жінку просити, благати вас... — вона простягла до його руки.
Д-р хемії Джим Ріпс дуже хотів сказати, що немає для чого їхати так далеко, щоби знайти собі чоловіка — що, приміром, він сам...
Але в тоні й усій постаті незнакомки було щось таке, що не дозволяло сподіватись на успіх від такої пропозиції. У Ріпса майнув у голові зарідок пляну...
Тоном, в якому відчувалося скоріше наказ, ніж прохання, сувора й гарна, мов древнєгрецька римлянка, вона сказала, мало не пошепки:
— Ви повинні мене взяти з собою, Джиме Ріпсе.
Чути було, як такав годинник у жилетній кишені д-ра хемії.
Нарешті д-р сказав:
— Але куди він поїхав?