По скінченні доповіди в невеличкій залі, де зібралися вибрані фахівці, запанувала мовчанка. Представники культури з надзвичайною серйозністю обмірковували справу. Нарешті наймолодший з учасників, якийсь дуже видатний доцент, запитав у доповідача:
— Цікаво було б дізнатись, наскільки вельмишановний містер Мессебі певний того, що його висновки слушні. Адже ж професор Двел...
Доцент змовк і запитливо подивився на колег.
— Ви скінчили? — запитав Мессебі. — Дозволите мені? Так, професор Двел в останній праці доводить, що фабрикація їстивного протеїну довго ще буде настільки недешева, що не може спричинити ніяких пертурбацій у системі споживання. Але ми стоїмо перед наочним безперечним фактом.
— Дозвольте мені запитати, — сказав лорд Гекслі, — скажіть, вельмишановний професоре, скільки грошей варт оцей штучний протеїн?
— Він коштує в продажу тепер удвічі дешевше, ніж м'ясо. Але немає ніякої гарантії, що він не коштує фактично у п'ять разів дешевше. Адже ж продавець не зв'язаний ніякою конкуренцією в даному випадкові, і ніщо не показує на те, що ціна, за яку препарат продається, є справжня собівартість.
— Ще запитання, — сказав доцент. — Ви натякнули на те, що можливі — ви сказали, що рано про це ще говорити — ви сказали, що, можливо, є способи надавати тому препаратові різних смаків. Я просив би, коли можна, з'ясувати, які є тепер фактичні підстави для такої можливости.
— Я вже сказав, — одповів Мессебі, — що про це рано говорити, і я дуже радий, що мій молодий колега, — Мессебі підкреслив слово «молодий», — це завважив. А втім, я скажу те, що дало мені привід висловитись так, як я висловився. В одному з пакетів я знайшов протеїн, що відрізнявся трохи своїм смаком від препарату інших пакетів. Препарат цього пакету нагадував своїм смаком не волоський, а скоріше звичайний англійський лісовий горіх.
При цих словах присутні заворушилися. Лорд Гекслі нервово пересунувся в кріслі, наче його щось підштрикнуло. Доцент іронічно всміхнувся.
— Цілком ясно, — казав далі Мессебі, — що ми маємо тут одну з двох можливостей: або винахідець знайшов уже спосіб надавати препаратові якого хоч смаку (я вважаю це за неможливе), або випадкова домішка, випадкові подробиці процесу фабрикації змінили смак препарату. З огляду на те, що з-посеред сотні препаратів в однаковій упаковці я знайшов тільки один, що відрізнявся трохи на смак від інших, то я вважаю, я сказав би, я переконаний у тому, що це явище випадкове.
— Ми мусимо подякувати професорові Мессебі, — забрав слово старий голова зборів, зацвілий як гриб професор Льюїс. — Я вважаю, що справа з'ясована з практичного боку. Подробиці хемічних процесів не цікаві для представника уряду, — Льюїс зробив жест у бік лорда Гекслі. — Я вважаю, що ми маємо прохати його світлість висловитись по суті з приводу доповіди поважаного професора Мессебі. (Ще один жест у бік лорда Гекслі).
— Моя промова буде коротка, — сказав той. — Препарат треба негайно і якнайсуворіше заборонити. Комісія постановляє заборонити його яко шкідливий для здоров'я. Продавців оштрафовується за продаж отруйних препаратів. Хеміка, що пропустив препарат у патентовій палаті, віддається під суд. Комісія має подбати, щоб препарат у жоден спосіб не міг поступити на продаж. Справою уряду буде потурбуватися знайти винахідця й фабриканта та припинити їхню діяльність. Я скінчив.
При словах лорда Гекслі один із професорів нервово змахнув рукою. Але озирнувшися на колег і не знайшовши підтримки, він осікся й не сказав ні слова. З хвилину всі мовчали. Нарешті Льюїс сказав:
— Хто хоче забрати слово?
Всі мовчали. Потім доцент сказав:
— Я вважаю, що безпечність англійської й світової промисловости безперечно вимагає тих заходів, що запропонував його світлість лорд Гекслі. В наш неспокійний час ми ризикували б викликати заворушення, дозволивши такий препарат. Його фабрикацію треба негайно ліквідувати.
— Хто забирає слово? — повторив Льюїс. — В такому разі я гадаю, що висловлю думку всіх нас, коли скажу, що ми не можемо нічого заперечити проти пропозиції його світлости. Хто за пропозицію, прошу підвести руку! Так, ухвалено одноголосно. Оголошую збори закритими.
Гаррі й дівчина проходили повз аптекарський магазин.
— Знаєш що, — сказав Гаррі, — ось на тобі два пенси: зайди до магазину й спитай коробку «Альбо». Та заодно спитай, чи багато його купують. Іди, а я підожду на вулиці.
Кет узяла гроші й увійшла в двері; а Гаррі став, насвистуючи, походжати по тротуару.
Він пройшов раз, пройшов два, спинився коло дверей. Кет стояла біля конторки й щось говорила. Раптом двері розчинились, і повз Гаррі пробіг хлопчик із магазину. Гаррі ліниво подивився йому вслід.