Раптом усі змовкли, заметушилися й стали працювати жвавіше. Тоні оглянувся: коло головного доглядача стояв якийсь білий — це був сам Мессебі, професор, головний хемік заводу. Він щось говорив доглядачеві, а той, випроставшись, мов салдат, стояв перед ним і кивав головою. Тоні знітився, загріб на лопату, скільки міг, піриту й укинув у скриню. Він і не бачив, як Мессебі вийшов, він працював і нічого не чув.
— Хто з вас знає робітника з органо-хемічної лабораторії — Гаррі Руперта? — запитав доглядач. Робітники переглянулися між собою — знову більшовиків шукають! — майнула гадка.
Декілька душ сказало, що знають — бачили його в портерні.
— Де його можна знайти?
Робітники переглянулися знову. «Невже ж Руперт також більшовик?» Повз цех пройшли вагонетки з піритом і поспинялись коло печей. Ніхто не одповідав. Вагонетки викинули пірит. Доглядач повторив запитання й вийшов.
Він перейшов двір і постукав до лабораторії. Мессебі не було, він сидів у своєму кабінеті. Мессебі не хотів давати адреси Рупертової поліції, він хотів спочатку перебалакати з ним сам і витягти в нього спосіб продукції протеїну. Хоч як не кохав шановний професор англійську промисловість, але власну славу й гроші він любив над усе на світі. Він міг би спродати рецепта Союзові Радянських Держав; при одній думці про мільйони забилося дужче благородне серце професорове. Там голод! Він дістане мілійони й уславиться спасителем людства. Врешті він і житиме там, у Радянськім Союзі. Треба тільки розшукати Руперта і витягти в нього рецепта. Він зовсім не хотів тепер віддавати його поліції: чого доброго, благородний лорд Гекслі сам скористується з рецепта...
Увійшов доглядач.
— Ну що? — нетерпляче сказав Мессебі. — Невже ж ніхто його не знає?
— Ніхто нічого не каже, — одказав доглядач. — У нас проте є його адреса в книжці...
— Я не знаю, — розсердився Мессебі. — Розшукайте якогось його приятеля абощо, будь ласка. І то якнайшвидше, чуєте!
Доглядач знизнув плечима й вийшов.
Мессебі встав, перейшов кабінет швидкою ходою, вернувся назад, перейшов ще кілька разів кімнату й сів. Він сам поїде до Руперта, сьогодні ж! Він розповість йому про постанову Комісії, про розпорядження його заарештувати, пообіцяє йому вратувати його й витягне рецепта. У крайньому разі він заарештує його в його кімнаті й роздивиться матеріяли й реактиви.
На другий день коло Тоні скоїлося щось незрозуміле. Робітники жваво розмовляли, заглядали в якийсь здоровенний лист, що їх купу вранці щодня приносив хлопчина, тикали пальцями, кричали й сперечалися. Перший Тонів батько стояв у кутку та щось спокійно розповідав. Але щодалі він говорив, то неспокійніші ставали робітники. Доглядач метушився навколо, штовхав робітників, та вони не звертали сьогодні на нього ніякої уваги. Нарешті батько скінчив, робітники розійшлися, але замість вивантажувати пірит, лізти по сходах із камери, вийшли в двері. За одну секунду спорожнів завод. До Тоні підійшов його другий батько Джемс, ляснув його по плечі й наказав іти за ним. Тоні злякано подивився на нього й показав на лопату. Та Джемс презирливо плюнув на купу піриту, взяв Тоні за плечі й повернув до дверей. Потім вони перевдяглися й пішли, хоча було ще дуже рано, щоб обідати. Це було добре: Тоні завжди дуже хотів їсти й ніколи не міг дочекатися обіду. Вони вийшли на вулицю, наздогнали першого батька й пішли до нього. В курені першого батька був ще якийсь молодий чоловік. Тоні помітив, що лице йому було біле, мов у Мессебі чи в його пана. Батько дістав шматок хліба й дав його Тоні. Тоні сів коло дверей долі й почав гризти хліб, голосно плямкаючи.
— Страйк, — сказав старий робітник, звертаючись до Руперта, й показав йому газету. — Залізничники не роблять, ми приєднуємось до них, — пояснив Джемс. Гаррі кивнув головою.
— Мессебі знову розлютувався на тебе, — сказав Мартин. — Він очевидно не хоче посилати до тебе поліції, — додав він після павзи, — міркуй сам. Ми йдемо в страйковий комітет.