Він підійшов до дверей і постукав.
Вийшла стара й підвелась навшпиньках до його вуха.
— Там у вас якась дівчина, — сказала вона пошепки.
Лейн старший схвильовано кахикнув і увійшов у вітальню.
Вона сиділа на кріслі, затуливши обличчя руками. Він підійшов ближче й одвів їй руки од лиця. Перед ним була дружина Лейна молодшого...
— Увійдіть! — гукнув Сашко.
До кабінету повноважного консула увійшов величезний, схожий на слона, старий.
— Вам чого?
— Дайте мені візу до Росії.
— Хто ви такий?
Слон витяг засмальцьовану подерту папірку й розіслав її на столі.
— Це що? — запитав Сашко.
— Що? — документ, — он бачите — Рудой-Руденко, он же Семенчук.
— Цього мало. Звідки ви приїхали? Де ви жили?
— Приїхав з Америки.
— Як же ви приїхали без документів?
— А з биками — заганяли биків на пароплав, я з ними й пробіг.
— У-г-ум... А вийшли ви як?
— З биками й вийшов.
— Слухайте, скільки вам літ? Чого ви ото їздите?
— Ех, пане-товаришу, — життя таке коротке, а світ такий прекрасний, життя таке багате й зелене.
Сашко трошки зворушився.
— Слухайте, все-таки я вас на Україну не пущу. Не можна.
— Ну, то я піду пішки.
— Як же ви перейдете через кордон?
— А якось перейдемо. Нам не вперше!
— Ну, коли вже хочете йти, то я вас пораджу — не йдіть через Польщу, бо там вам покажуть. Йдіть через Румунію.
— То спасибі вам, а все-таки, може, дали б?
— Ні, — одповів Сашко рішуче, бо почував, що старий епікуреєць починає його переконувати. — Прощавайте.
— Бувайте здорові.
Семидесятилітній слон легким кроком вийшов з кімнати. В дверях він зіткнувся з паном у котелку. Пан підійшов до столу, поклав котелка на стіл і сів, підсмикнувши штанці над джиммі. Потім він швидко забалакав англійською мовою, киваючи головою й щось показуючи пальцями. З рота виблискували 32 золотих зуби. Поклав перед Сашком два паспорти.
— Ви можете по-німецьки чи по-російськи? — запитав нервово Сашко.
Американець ніби й не чув і торохтів собі далі.
Сашко узяв паспорти й уважно розглянув їх. Потім він одклав їх убік. Американець говорив далі. Сашко слухав ще кілька хвилин. Потім сказав:
— Цих я до України не пущу.
— Почему? — сказав американець по-російськи.
— Може, дозволите, я вам скажу, хто ви такий. Ви американець з Київської губерні, прожили в Америці літ із десяток — служите аґентом «Hoyd'a» і тепер хочете накинути нам двох психічно хворих. Так, психічно хворих, можете не заперечувати. Ясна річ, що до Америки вони приїхали не психічно хворі; тепер, коли американський капітал висотав з них усі жили, ви хочете вирядити їх назад... Так от, це діло не вийде. Коли вони вам ні до чого, можете зробити з них шніцель для Вільсона. Ви мене зрозуміли?
— Так.
Американець одяг котелок і поважно вийшов. Перед дверима він спинився й сказав:
— Я жертвую вам 2000 на користь голодних.
— Ви жертвуєте 20 доларів? — перепитав Сашко. — Наліво кругом марш — шоста кімната...
— Мила моя, безцінна! — сказав Лейн старший.
Дружина Лейна молодшого взяла голі руки Лейна старшого й поклала їх собі на плечі. Вони лежали мовчки.
— Пора, — сказала вона. — Скоро він повернеться додому з нічної роботи.
— Так ти ж не забудеш, що я казав! — нагадав Лейн старший.
— Не забуду, милий, — сказала вона. — Ми будемо щасливі. Він якось проживе з Гаррі.
І вона почала одягатись. Вона одяглась і вийшла з кімнати.
Натомість у Сашкову кімнату в консульстві увійшло троє. Третій ішов ззаду й озирався навкруги. Він був шоколадний на колір і держав старшого з тих двох за кінчик рукава.
Сашко впізнав тих, що вратували його.
— Звідки ви, товариші? — спитав він.
— Я з Америки, — почав ламаною французькою мовою старший.
— Він з Америки, — переклав чистою українською мовою молодший.
— Ви не знаєте отого Рудого-Руденка, он же Семенчук? — спитав Сашко.
— Він уже тут, ну і сволоч же! — сказав американець. — Такого волоцюги світ ще не бачив. Ви знаєте, він щомісяця міняв роботу. То він миє золото в Клондайку, то, дивись, товариші з Техасу пишуть через два тижні, що він найнявся пасти бики. Тільки він і там не всидів. Там треба їздити верхи, а він через цілий день спить. Ввечері встає, стріляє корову й робить собі на вечерю коров'ячий язик. «Я, — каже, — не можу жити без коров'ячого язика на вечерю». Прогонили його звідти — він пішов до фармера на степ. Оце місяця немає, як його вигонив фармер, бо він і тут почав бити корови на язик.