— Тепер він хоче до України, — сказав Сашко.
— Не треба давати йому візу. Нащо такий волоцюга в голодній країні?
— Я й не дам!—сказав Сашко.— Показуйте ваші документи.
Мартин виклав свої папери, розповів про Тоні. Сашко надписав резолюцію. В цій хвилі в кімнату увійшов якийсь захеканий чоловік і, не дивлячись нікуди, підбіг просто до Мартина...
Лейн молодший програв справу в суді. Було це так. Суддя витяг з жилетної кишені пару яєць, облупив їх і з'їв перед буфетним прилавком. Потім він одяг мантію й почав судити. Лейн молодший продав Лейнові старшому хату. Лейн старший, купивши хату, продав її металургійній компанії за вдесятеро більшу ціну. Крім того, жінка молодшого принесла всі гроші, що він одержав за хату, старшому. Це було доведено. Отже, старший мусів повернути гроші. Але він прийшов на суд в парадному одягові, й усі знали, в тім числі й суддя, що він мав тепер не менше як дві з половиною — три тисячі фунтів. Отже, він виграв справу.
Коли суддя вимовив вирок, Лейн молодший кинувся з ножем на брата. Його схопили, він поранив когось, вирвався й підбіг до дверей...
Чоловік підбіг до Мартина й сказав:
— Ви вже тут — я ждав Едіт — вона не приїхала.
Мартин вийшов з ним із кімнати, за ним поплентавсь Тоні, озираючись на всі боки.
Джемс вийшов теж. У кімнаті зосталися тільки Сашко та Дюваль.
— Ваші документи, товаришу, — сказав Сашко.
Дюваль видобув засмальцьований, старовинний квиток члена партії КП(б)У.
— Де ви були? — запитав Сашко. І Дюваль розповів йому всю історію.
Лейстон знайшов Едіт, чи, слушніше сказати, Едіт знайшла Лейстона. Висаджуючись у Гамбурзі, вона потрапила на процесію. Попереду йшов американець у котелку, а за ним човгали двоє хворих. Перший психічно хворий, колишній міліярдер, Мак-Лейстон, а другий — кретин Сідні Лейстон.
Морган вирядив їх з Америки, щоб не дратувати суспільної думки. Побачивши Едіт, Сідні кинувся до неї й став благати визволити його.
Вона стояла, мов остовпіла.
— Ви знайомі з панами? — ввічливо спитав американець.
Едіт не знала, що сказати. Християнська мораль плекати двох ідіотів, щоб заробити собі царство небесне. З другого боку, робота з товаришами, шлях у переможне майбутнє. Американець спостеріг, що вона вагається, й дивився на Едіт, не зводячи з неї очей. Вона була в дешевій сукні фабричної робітниці. Від неї не можна було ждати великої допомоги.
— Так, я знайома! — сказала Едіт. — Може, ви допомогли б мені грішми — я зараз без роботи. Ви, очевидно, їм родич чи приятель?
— Грішми? — сказав американець. — Ні, грошей я не маю. Мені ось треба вирядити цих двох панів до Радянської Росії.
— До Радянської Росії? Так. Так ви не можете мені дати півсотні доларів заради старого знайомства?
— На жаль, ні! — сказав американець, ввічливо попрощався й пішов зі своїми хворими.
Едіт стиснуло серце, коли вона одірвала од себе кретинову руку. Вона одвернулась. Ні, брати його з собою не можна; їй самій доведеться багато попрацювати над собою, щоб не бути тягарем в голодній країні.
Вона одійшла декілька кроків. З закушеної губи поточилась краплина крови й потекла підборіддям.
Едіт подивилась на годинника: вона пропустила поїзд на Берлін...
Американець взяв авто й устиг на поїзд. У вагоні він розглянув ще раз папери Лейстонів.
Справжнє прізвище Мак-Лейстона було Лейн. В нього був брат Мартин Лейн — так стояло в документі його батька. Прізвище братової дружини було М. Лорен. В Америці він додав до свого прізвища закінчення — stone, трохи змінивши початок. Серед паперів Лейна, чи Лейстона, був пакет з паспортом Лейна молодшого, робітника сірчано-квасного заводу. Лейн молодший, Мартин на ймення, мав сина Гаррі. Вони були ірландці з Антріму.
Едіт, Дюваль, Мартин, Джемс і Тоні зустрілися в Берліні. Вони мали вже візи до Радянської Республіки.
В інтернаті на ліжкові лежав Дюваль. Тоні сидів на підлозі. Едіт розповідала, як вона зустріла свого батька й брата в Гамбурзі.
— Знаєте що? — сказав Дюваль. — Знаєте що, Едіт? Ви й досі не знаєте, як Мартинове прізвище.
Мартин спав на ліжкові поруч. Він дихав важко, і з його вуст виривалося якесь напівзвіряче бурмотіння.
— Не знаю, — сказала Едіт.
— То ви й не знаєте, що це Мартинів перстень, — сказав Дюваль, розглядаючи її палець з старовинною каблучкою.
На ній було вирізьблено букву «L».
— Мартинів? Це перстень мого батька!