Незнайко танцював з Синьоочкою. Однак це тільки так говориться, що Незнайко танцював. А насправді танцювала сама Синьоочка, а Незнайко стрибав, як цап, наступаючи Синьоочці на ноги й штовхаючи інших. Нарешті Синьоочка сказала:
— Давайте краще посидимо.
Вони сіли на лавочку.
— А знаєте, — сказав Незнайко, — я ж зовсім не вмію танцювати.
— От і добре, що ви самі призналися, — відповіла Синьоочка. — Інший на вашому місці набрехав би три мішки вовни, сказав би, він тому погано танцює, що в нього ноги й руки болять, а ви чесно визнали, що не вмієте. Я бачу, з вами можна дружити.
— Звичайно, можна, — погодився Незнайко.
— Я люблю дружити з малюками, — сказала Синьоочка. — Я не люблю малючок за те, що вони дуже носяться з своєю красою і крутяться перед дзеркалом.
— Серед малюків теж такі є, що люблять дивитися у дзеркало, — відповів Незнайко.
— Але ж ви не такий, Незнайку? Правда, не такий?
— Ні, я не такий, — відповів Незнайко.
І збрехав. Насправді частенько, коли ніхто не бачив, він крутився перед дзеркалом і думав про свою красу. А втім, це робили всі малюки.
— Я дуже рада, що ви не такий, — відповіла Синьоочка. — Ми будемо з вами дружити. В мене є цікава пропозиція. Давайте будемо листуватися. Спочатку ви напишете мені листа, а потім я вам.
«От тобі й маєш!» — подумав Незнайко. Він умів писати тільки друкованими літерами й дуже соромився показувати свою неосвіченість.
— Навіщо писати? — розгублено буркнув він. — Живемо ми недалечко, можна й так поговорити.
— Ой, який ви нудний, Незнайку! Ви нічого не хочете для мене зробити. Це ж так цікаво — листа одержати!
— Ну, гаразд, — згодився Незнайко. — Я напишу вам листа.
Почало темніти. Навкруги спалахнули сотні різнокольорових ліхтариків. Вони сяяли її на деревах, і на ятках, а подекуди були сховані в траві під деревами, й тому здавалося, що трава сама випромінює якесь чарівне світло. Нижня частина альтанки, над якою розмістився оркестр, була запнута красивою голубою завісою.
Несподівано завіса піднялась, і всі побачили сцену. На сцену вийшла поетеса Квітонька і голосно закричала:
— Тихо! Тихо! Зараз буде концерт! Увага!
Всі сіли на лавочки й приготувалися слухати концерт.
— Увага! — кричала далі Квітонька. — Першою виступаю я. Я прочитаю вам свій новий вірш про дружбу.
Малюки й малючки гучно заплескали в долоні. Як тільки оплески стихли, Гусля махнув своєю диригентською паличкою, оркестр заграв, і Квітонька почала читати під музику свій новий вірш про дружбу.
Цей вірш, як і всі вірші поетеси, був дуже хороший і кінчався словами: «Треба всім нам подружити, дружбу треба зміцнювать!»
Після читання, яке всім дуже сподобалося, виступив танцювальний ансамбль. Дванадцять малючок, одягнутих у красиві барвисті плаття з стрічками, виконували різні танці, серед яких найкращим був танок «Ріпка». Глядачі довго аплодували й кричали «браво» до тих нір, поки «Ріпку» не повторили ще двічі.
Після ансамблю танцю виступав хор малюків з міста Зміївки. Хор проспівав кілька пісень.
Не встигли хористи зійти зі сцени, як Гусля, залишивши оркестр, спустився з другого поверху по стовпу вниз, виліз на сцену й закричав:
— Сюди, братці! Сюди!
Знайко, Поспішайко, лікар Пілюлька й інші приятелі Знайка вилізли на сцену.
— Увага! — закричав Гусля. — А тепер виступить хор малюків з Квіткового міста.
Він заграв на своїй флейті, і всі малюки затягнули пісню про коника, яку склав поет Квітик:
Ця пісня до того була сумна, що під кінець навіть самі співаки не витримали й гірко заплакали. Їм було жаль бідного коника, якого з'їла зажерлива жаба. Всі обливалися слізьми.
— Такий хороший коник був! — аж схлипнув Забудько.
— Зовсім нікого не чіпав і з мухами дружив, — сказав Поспішайко.
— І за це його жаба з'їла! — додав Гвинтик.
Тільки Знайко не плакав і заспокоював товаришів:
— Не плачте, братці! Не з'їла жаба коника. Це неправда! Вона муху з'їла. Слово честі, муху!