Олівер не зразу спромігся на мову, бо його душили сльози. Та коли він розтулив уже був рота, щоб розпочати оповідь про те, як йому йшлося на фермі і як містер Бамбл забрав його звідти до робітного дому, знадвору раптом почувся нетерплячий короткий стук, і покоївка, збігши сходами, доповіла, що прийшов містер Грімвіг.
— Він на хвилинку чи з візитом? — спитав містер Браунлоу.
— З візитом, сер, — відповіла покоївка. — Він спитав, чи пекли у нас сьогодні здобу, я відповіла, що пекли, і тоді він сказав, що прийшов пити чай.
Старий джентльмен усміхнувся й пояснив Оліверові, що містер Грімвіг — його давній приятель; чоловік він трохи грубуватий, але зважати на це не треба, бо насправді, як давно вже переконався містер Браунлоу, серце в нього золоте.
— То, може, мені вийти, сер? — спитав Олівер.
— Ні, — відповів містер Браунлоу. — Я б хотів, щоб ти залишився.
В цю мить до кабінету зайшов, спираючись на товстий ціпок, кульгавий гладкий дідуган у синьому сюртуці, смугастому жилеті, нанкових штанях, гетрах і крислатому білому капелюсі із зеленою облямівкою. З-під жилета в нього витикалося дрібно гофроване жабо, на грудях на довжелезному сталевому ланцюжку теліпався ключ, а нашийна хустка була зав'язана вузлом завбільшки як апельсин. Обличчя гостя весь час кривилося в чудернацьких гримасах, які годі було описати. Говорячи, він мав звичку схиляти голову набік і дивитися на співрозмовника скоса, що надавало йому дивовижної схожості з папугою. Саме в такій позі він і зупинився, тільки-но переступивши поріг, і, тримаючи у випростаній руці апельсинову шкуринку, сердито заговорив:
— Дивіться! Бачите? Ну, скажіть, чи не диво це, чи не чортівня якась? Скрізь, хоч куди б я зайшов, на сходах неодмінно має валятись оцей помічник бідного лікаря. Через апельсинову шкуринку я колись скульгавів, і я певен, що врешті апельсинова шкуринка вкоротить мені віку! От побачите, сер, апельсинова шкуринка зведе мене зі світу! Як цього не станеться, то — присягаюсь! — я ладен з'їсти свою голову, сер!
Цією мужньою присягою містер Грімвіг мав звичку підкріплювати й підтверджувати трохи чи не кожну свою заяву, хоч навіть коли припустити, що досягнення науки дозволять урешті людині з'їсти власну голову, якщо вона того побажає, — важко повірити, що серед нас може знайтись ненажера, який упорав би за одним разом таку велику голову, як Грімвігова, навіть якщо не брати до уваги дуже товстого шару пудри.
— Я з'їм свого голову, сер! — повторив містер Грімвіг, стукаючи ціпком об підлогу. — Гм! А це що таке? — вигукнув він, помітивши Олівера, й позадкував.
— Це малий Олівер Твіст, про якого я вам розповідав, — відповів містер Браунлоу.
Олівер уклонився.
— Ви хочете сказати, що це той самий хлопчина, в якого була гарячка? — спитав містер Грімвіг, відступивши ще на крок. — Хвилинку, хвилинку! Мовчіть! Ага! — раптом переможно вигукнув він, бо зробив відкриття, яке змусило його забути навіть про страх заразитися гарячкою. — То це він їв апельсин! Авжеж, ось хто їв апельсин і кинув шкуринку на сходах, — якщо це не так, я ладен з'їсти свою голову — і його на додачу!
— Та ні, не їв він апельсина, — сміючись, відказав містер Браунлоу. — Ну ж бо, кладіть капелюха й знайомтеся з моїм маленьким другом.
— Мене це просто виводить із себе, сер, — провадив своєї дратівливий дідуган, стягуючи рукавички. — Наша вулиця завжди всіяна апельсиновими шкуринками, і мені достеменно відомо, що розкидає їх синочок лікаря, який живе на розі. Не далі як учора ввечері одна молода жінка посковзнулася на шкуринці і впала на штахети мого садка. Я побачив, як, підвівшись, вона подивилася на триклятий закличний ліхтар[37] над дверима того лікаря. «Не йдіть до нього! — гукнув я їй з вікна. — Він душогуб! Він ставить пастки на людей!» І це щира правда — якщо ні, то я ладен…
Тут запальний містер Грімвіг грюкнув ціпком об підлогу, — друзі його знали, що так він дає свою звичну обітницю тоді, коли не висловлює її вголос. Потім, не випускаючи з рук ціпка, він сів і, розкривши лорнет, що висів на широкій чорній стрічці, почав розглядати Олівера; відчувши себе об'єктом спостереження, хлопчик почервонів і знову вклонився.
— То це той самий хлопець? — мовив нарешті містер Грімвіг.
— Атож, той самий, — кивнув містер Браунлоу.