Містер Бамбл не зупинявся поговорити ні з дрібними крамарями, ні з іншими стрічними, що шанобливо вітали його. Він відповідав їм тільки помахом руки і не стишував своєї величної ходи, аж поки не прибув на ферму, де місіс Менн з парафіяльною турботливістю опікувалася жебрацькими дітьми.
— Щоб він провалився, цей бідл! — вилаялася місіс Менн, почувши, як хтось торсає хвіртку, і зразу здогадавшись, хто саме. — Кого ж іще принесло б у таку ранню пору! Господи, містер Бамбл, невже це ви? Боже, яка радість, яка радість! Прошу, заходьте до вітальні, сер.
Перші речення призначалися Сьюзен, а радісні вигуки привітна господиня адресувала містерові Бамблу, поки, поштиво кланяючись і догідливо всміхаючись, відмикала хвіртку й вела його до вітальні.
— Місіс Менн, — сказав містер Бамбл, не сідаючи й не гепаючись у крісло, як зробив би який-небудь мужлан, а опускаючись у нього неквапно й поважно. — Місіс Менн, бажаю вам, пані, доброго ранку.
— І я вам, сер, і я вам бажаю доброго ранку, — відповіла місіс Менн, сяючи усмішкою. — Сподіваюсь, ви добра себе почуваєте?
— Не дуже, місіс Менн, — відповів бідл. — Парафіяльне життя — не трояндове ложе, місіс Менн.
— Ох, ваша правда, містере Бамбл, — підхопила господиня, і всі жебрацькі діти хором підтвердили б її слова, якби почули їх.
— Парафіяльне життя, моя люба, — провадив бідл, стукаючи ціпком об стіл, — це суцільні турботи, неприємності й труднощі, але що поробиш: ми, громадські діячі, приречені зносити переслідування!
Місіс Менн, не второпавши, що це має означати, звела руки й співчутливо зітхнула.
— Так, місіс Менн, нам лишається тільки зітхати, — сказав бідл.
Зрозумівши, що вона не схибила, місіс Менн зітхнула ще раз, явно догодивши тим громадському діячеві, який, стримуючи самовдоволену посмішку, суворо глянув на свій капелюх і проказав:
— Місіс Менн, я їду до Лондона.
— Невже, містере Бамбл? — скрикнула, задкуючи, місіс Менн.
— Так, їду до Лондона, пані, — повторив непохитний бідл. — Поштовою каретою. Везу двох жінок з робітного дому. Суд має визначити їхнє право осідлості[44], і рада доручила мені — мені, місіс Менн! — свідчити на сесії[45] в Кларкенвелі. І ми ще подивимось, — додав, велично випростуючись, містер Бамбл, — чи не доведеться кларкенвелським суддям підібгати хвоста після мого виступу!
— Ох, не будьте надто суворі до них, сер! — улесливо мовила місіс Менн.
— Ця кларкенвелська братія сама на це напросилася, пані, — відповів містер Бамбл. — Сама заварила кашу, тепер нехай їсть.
У цій грізній заяві містера Бамбла бриніла така рішучість, така віра в правоту своєї справи, що місіс Менн аж моторошно стало. Нарешті вона зважилася запитати:
— То ви їдете каретою, сер? А я гадала, що жебраків возять на підводах.
— Тільки хворих жебраків, місіс Менн, — відлові п бідл. — Як іде дощ, ми садимо їх на відкриті підводи, щоб вони, бува, не застудились.
— Он як! — сказала місіс Менн.
— Поштова карета заїде за цими двома, а місця ми замовили найдешевші, — пояснив містер Бамбл. — Обидві вони на ладан дихають, і ми підрахували, що квитки до Лондона обійдуться нам на два фунти дешевше, ніж похорон, — звісно, якщо мені поталанить накинути їх якійсь іншій парафії і якщо вони на зло нам не вріжуть дуба дорогою. Ха-ха-ха!
Містер Бамбл засміявся, та коли погляд його впав на трикутний капелюх, він знову споважнів.
— Ми забули про справу, моя пані, — мовив він. — Ось ваша платня за місяць від парафії.
Містер Бамбл видобув з гамана загорнуті в папір срібні монети, й на його прохання місіс Менн написала розписку.
— Щось я тут плям понаставляла, — сказала дитяча наглядачка, — але, здається, написала правильно. Спасибі, містере Бамбл, сер, я вам дуже, дуже вдячна.
Містер Бамбл ласкаво кивнув головою у відповідь на реверанс місіс Менн і поцікавився, як поживають діти.
— Благослови їх, крихіток, господи! — палко відповіла вона. — Вони в мене, любесенькі, такі здорові, що далі вже нікуди! Звісно, за винятком тих двох, що померли на тому тижні, і малого Діка.
— Невже цей хлопець і досі не одужав? — спитав містер Бамбл.
Місіс Менн похитала головою.
— Цей ваш Дік — зіпсована, свавільна, непутяща парафіяльна дитина, — роздратовано сказав містер Бамбл. — Де він?
— Зараз я його приведу, сер, — відповіла місіс Менн. — Діку, йди-но сюди!
44
45
Сесія — тобто засідання лондонського суду, який вирішував питання про «право на осідлість».