А тоді почали роздавати різдвяні презенти. Останні дні Пелле тільки про них і чув, але сам ніяк не міг утямити, про що ж ідеться.
— І тобі, Пелле, дістануться різдвяні презенти, — сказала Біргітта.
«Дякую, — подумки мовив Пелле. — Дуже мило! Але яка може бути несподіванка, якщо ти щодня мені щось даруєш? Не розумію, чого б то на Різдво я лишився без нічого?» Такі думки снував собі Пелле в голові, та, звісно, не сказав ані слова.
І ось виявилося, що різдвяні презенти не те саме, що й різдвяні дарунки. Вони лежали в пакунках, запечатаних червоним сургучем, а на кожнім пакунку були написані вірші. Тато Біргітти й Улле роздавав пакунки, а Пелле не міг докумекати, чому він нап’яв на голову червону шапку, на лице причепив велику білу бороду, а поверх костюма накинув на плечі дебелу шубу, хоч у хаті було тепло. І говорив тато набагато грубішим голосом, як звичайно. «Невже він думає, що ми його не впізнаємо?» — дивувався Пелле. Та ба, здавалося, Біргітта не впізнала свого тата. Бо, взявши пакунок, сказала:
— Дякую, любий гноме.
То прозвучало так кумедно, що Пелле мало не засміявся. Але не хотів засмучувати їх своїм сміхом і натомість тільки чхнув.
— Будь здоров, — сказав тато, якого Біргітта назвала гномом.
— Ага, ось пакунок і для Пелле, — і тато прочитав: «Пелле від Біргітти».
— Авжеж, риму знайти не так і легко, — мовив Улле. — Кукуріку, Біргітто!
— Якщо мені захочеться, то я знайду щонайменше сотню рим до слова в траву, — образилась Біргітта. — Але тут найбільше пасує слово кукуріку, саме воно. Ось дивіться!
І вона розгорнула пакунок Пелле. Там лежав м’яч, а на м’ячі був намальований барвистий півень.
«Приємний презент», — подумав Пелле й одразу ж заходився його випробовувати. Ударив по м’ячу так, що той вмить відлетів на другий бік кімнати, але сам Пелле там опинився так само швидко, як і м’яч. І знов ударив по м’ячу. Непогано було водночас бити по м’ячу й по півникові. Ну й презент!
Потім Пелле дістав ще один різдвяний дарунок. На пакунку було написано вірш, який гном проспівав грубим голосом:
«Ану ж, — подумав Пелле. — Якщо там салака, то я не відповідаю за те, що станеться потім».
Але там була мишка. Звісно, не жива, а механічна, що бігала, коли її накручували ключиком.
Однак м’яч Пелле сподобався куди більше.
Двадцятий розділ
Різдвяний ранок у провулку Гірського Хребта
Різдвяного ранку рано-ранесенько Пелле вибрався на прогулянку. У місті панували тиша й спокій, на вулицях лежав білий пухкий сніг. Надворі не видно було ні душі. Коли це з одного підвального віконця вийшов кіт. Був то наш давній знайомий Монс.
Від часу осінньої екскурсії Монс, зустрічаючи Пелле, вдавав із себе заклопотаного, хоча силкувався усміхнутися й узяв за звичку вітатися досить чемно, кажучи кілька слів, приміром: «Ну й навалило вночі снігу». Або: «Учора на ринку була сила-силенна салаки». Чи щось таке. Виходило то в нього дуже приязно, але подумки Монс не переставав лютувати на Пелле й залюбки б йому нашкодив, якби знав до пуття, що робити.
Сьогодні Монс сказав:
— Ага, то й ти вибрався на різдвяну прогулянку, — і вже хотів простувати далі, та Пелле його затримав.
— Тобі багато дісталося різдвяних презентів? — спитав він Монса.
— Різдвяних презентів? А це що за небилиці? — здивувався Монс, наморщив носа й пирхнув.
— Я думав, що ти знаєш, — відповів Пелле. — То речі, які дарують на Різдво. Мені подарували м’ячика й мишку. Звичайно, неживу.
— Ха-ха! — єхидно засміявся Монс. — А хто ж повірить, що живу? Та коли б ти побачив справжню мишу, то, напевно, з переляку забіг би галасвіта.
Пелле облизався. Він збирався з думками сказати щось таке влучне, щоб і справді навернути Монса до здорового глузду й трохи присадити, але поспіхом йому нічого не придумувалось. А Монс стояв навпроти й широко та лукаво посміхався.
— Так, так, щоб зловити мишу, треба бути дуже спритним, — мовив Монс. — Веселого Різдва! — І пішов собі далі.
Саме тієї миті Пелле придумав, як йому здалося, влучну відповідь.