Та Біргітта немовби прочитала думки Пелле, бо підійшла до нього зі старим рюкзаком у руках і мовила:
— Ану, Пелле, збирай свої речі сюди. А я тобі, либонь, допоможу.
І вона запхнула до рюкзака м’яча, клапоть шкурки й дещицю інших дрібничок. Пелле задоволено замуркотів. Можеш собі уявити, як він пишався своїм рюкзаком. Напевно, жоден кіт у світі такого не мав!
Сьомий розділ
Пелле Безхвостий їде потягом
У суботу родина вирушила в дорогу.
На залізничному вокзалі Пелле не сподобалося. Там стояли гуркіт і метушня, прибували та відбували довжелезні страховидні потяги. Але найгірше, що побачив Пелле, то була табличка, яка висіла на вікні одного купе. На ній було написано: «ДЛЯ ПАСАЖИРІВ ІЗ СОБАКАМИ». «Казна-що, — подумав Пелле. — Чого це, власне, собакам їздити потягами? І то вже зовсім даремно надавати їм окремі купе. Щось ніде не написано „ДЛЯ ПАСАЖИРІВ ІЗ КОТАМИ“».
Тим часом тато знайшов затишне купе, де, принаймні, не видно було жодного собаки. Там розташувалась уся родина, й незабаром потяг рушив. Ішов він із неймовірною швидкістю. Пелле сидів на столику біля вікна й дивився на телефонні дроти, які то підіймалися, то опускалися, то підіймалися, то опускалися. Був у тому повний безлад: якийсь дріт певної миті був на самій горі, а за хвилю вже опинявся в самім низу. У Пелле аж замакітрилась голова водити очима за тими дротами.
— Прошу показати квитки! — сказав кондуктор, ставши у дверях.
Тато витягнув із кишені жилета цілу купу квитків, які кондуктор пробив щипчиками.
— А котик не має квитка? — спитав кондуктор.
«Тепер він мене викине з потяга, — подумав Пелле. — Та й по всьому!»
Але кондуктор голосно засміявся й подався далі. Напевно, просто пожартував.
Потяг ішов кілька годин, і Пелле, вкрай зморений, влігся в Біргітти на колінах і заснув. Та нараз його збудив якийсь дивний звук. Мимохіть він звів очі вгору. З одного купе до другого ходив хлопчина в білому піджачку, вдаряючи в гонг, і вигукував: «ПОРА ОБІДАТИ! ПОРА ОБІДАТИ!»
«Чудово, — подумав Пелле. — Ось і посмакую салакою та свіжим молочком».
— Що ж, ходімо обідати до вагону-ресторану, — мовив, підводячись, тато.
Пелле й собі підвівся.
— Отакої, і ти з нами збираєшся? — засміявся тато. — Ні, любчику, полеж краще в своєму кошику, поки ми пообідаємо. А для певності накриємо тебе покришкою.
— Е ні, я лишуся з Пелле, — заперечила Біргітта. — Що б ти, тату, сказав, якби тебе поклали в кошик і накрили покришкою?
— О, то мав би бути чималий кошик на білизну, — сказав тато. — Але добре, доню, що ти турбуєшся про котика. Ми вам обом щось принесемо поїсти.
Будь певен, згодом Біргітта й Пелле влаштували в купе справжній бенкет. Пелле дісталася котлета зі свинини, і він її мов за себе кинув.
Восьмий розділ
Стíна-Здоровега з Еврабю
Врешті вони дісталися до невеличкого провінційного вокзальчика. А там ціла родина з усіма сумками й рюкзаком Пелле упхалася в машину й поїхала вглиб лісу до затишної старої садиби, що стояла просто над синім озером — синішим за найсинішу в світі волошку.
— Оце вам Еврабю, — мовив тато. — Тут, на зеленій травиці, ми й проведемо літо.
Пелле трішки розгубився й заходився обнюхувати кожен закуток, щоб відчути себе як удома. Хоч він і народився в селі, але нічогісінько не пам’ятав зі свого сільського побуту, бо зовсім крихітним прибув до міської оселі Біргітти, Улле та їхніх батьків. Він там так освоївся, що тепер село йому видавалося дуже дивним.
«Поки вони розпаковуються, я, мабуть, прогуляюсь, — подумав Пелле. — Цікаво, чи є тут пацюки?»
Тож Пелле подався на прогулянку, і коли б він мав хвоста, то задер би його трубою. Пішов стежиною, що красиво в’юнилася в траві, та й дійшов до великої купи каміння, накиданої посеред поля. Застрибнув на один камінь та й припік лапки! Чого дивуватися, коли сонце смалило на те каміння цілий день? Потупавши на місці, Пелле стрибнув на інший камінь — такий самий гарячий, як і той. Але ось між камінням щось заворушилося. Далебі, котячий хвіст! Зроду Пелле не бачив такої чудасії! Схиливши голову, він придивився. Так, звичайно, то котячий хвіст! Але без кота!