В цей час у повітрі з’явився великий Голуб. Він завмер на місці з розкинутими
крилами і гукнув з висоти:
— Скажи мені, хлопчику, що ти робиш там унизу?
— Хіба не бачиш? Плачу! — відповів Піноккіо, задерши голову вгору і
втираючи рукавом очі.
— Скажи мені,— вів далі Голуб,— чи не знаєш ти часом серед твоїх товаришів
дерев’яного хлопчика на ім’я Піноккіо?
— Піноккіо? Ти сказав Піноккіо? — повторив дерев’яний хлопчик і вмить
скочив на ноги.— Піноккіо—це я.
Голуб, почувши таку відповідь, спустився вниз і сів на землю. Вій був більший
за індика.
— Значить, ти знаєш і Джеппетто? — спитав він.
— Ще б пак! Та це ж мій бідолашний татусь! Він, мабуть, казав тобі про мене?
Ти проведеш мене до нього? Він живий? Скажи мені, змилуйся: він живий?
— Я залишив його три дні тому на березі моря.
— Що він робив?
— Майстрував собі маленького човника, щоб переплисти океан. Бідолаха вже
понад чотири місяці блукає по світу, шукаючи тебе. Тепер він збирається у далекі
країни Нового Світу, бо думає, що ти там.
— А далеко звідси до моря? — стривожено спитав Піноккіо.
— Понад тисячу кілометрів.
— Тисячу кілометрів? Ох, мій Голубе, якби мені твої крила!
— Якщо хочеш, я віднесу тебе туди.
— Як?
— Верхи на моїй спині. Ти дуже важкий?
— Важкий? Зовсім ні! Я легенький, як папірчик.
Не довго думаючи, Піноккіо скочив верхи на спину Голуба, як на коня — одна
нога туди, друга сюди,—і вигукнув радісно:
— Но, конику, я поспішаю!
Голуб знявся в повітря і за кілька хвилин був уже так високо, що майже
торкався хмар. Дерев’яному хлопчикові дуже закортіло подивитися вниз із такої
висоти. Глянув і перелякався, в голові йому запаморочилося, і, щоб не впасти, він
міцно-міцно обхопив руками шию свого крилатого коня.
Летіли цілий день. Надвечір Голуб сказав:
— Я дуже хочу пити.
— А я —їсти,— промовив Піноккіо.
— Зупинимося на кілька хвилин у цьому голубнику, а потім полетимо далі,
щоб завтра на світанку бути біля моря.
63
Вони забралися в покинутий голубник, де знайшли тільки мисочку з водою і
кошичок з пшоном. Дерев’яний хлопчик змалку терпіти не міг пшона. Він завжди
казав, що від пшона його нудить, болить у животі. Та цього вечора він
напхався так, що мало не луснув, потім повернувся до Голуба й сказав:
— Ніколи не думав, що пшоно може бути таке смачне.
— От бачиш, мій хлопчику,— відповів Голуб,— що коли справді хочеться їсти, то й пшоно — ласощі. Голодний ніколи не вередує.
Відпочивши трохи, вони знов рушили в дорогу і наступного ранку були на
березі моря.
Голуб спустив Піноккіо на землю і, не слухаючи слів подяки, знявся вгору й
зник.
На березі було повно людей, які дивилися на море, щось кричали й
розмахували руками.
— Що сталося? — спитав Піноккіо у якоїсь бабусі.
— Один бідний батько, загубивши сина, вирушив у маленькому човнику за
море шукати його там. А море сьогодні бурхливе, і човник ось-ось потоне.
— Де човник?
— Он там,— бабуся показала рукою на маленький човник, який з такої відстані
здавався горіховою шкаралупкою.
В ньому сиділа людина — маленька-маленька. Піноккіо, придивившись,
пронизливо гукнув:
— Це мій батько! Це мій батько!
Тим часом човник, який бурхливі хвилі кидали вгору-вниз, то з’являвся, то
зникав з очей. Піноккіо видерся на високу скелю, гукав звідти свого батька, махав
руками, носовою хусточкою і навіть ковпачком.
Схоже було, що Джеппетто, хоча й заплив дуже далеко від берега, впізнав
хлопчика, бо й собі зняв шапку і помахав нею, ніби вітаючи сина. Він знаками дав
зрозуміти, що охоче повернувся б до берега, але море таке бурхливе, що він не
має сили скерувати човен до берега.
Зненацька набігла величезна хвиля, і човник зник. Усі чекали, що він ось-ось
випливе знов, але його не було.
— Бідолаха! — промовили рибалки, які зібралися на березі, потім промимрили
молитву і почали розходитися.
Раптом почувся розпачливий зойк. Усі озирнулися назад і побачили хлопчика, який кинувся з скелі в море, вигукнувши:
— Я врятую свого татуся!
Піноккіо був дерев’яний, тому не потонув,
а поплив як риба. Він то зникав під водою, то
знову з’являлася його рука або нога. Течія