підхопила його і швидко понесла у відкрите
море Потроху він зовсім зник з очей.
— Бідний хлопчик! — сказали рибалки і з
молитвами розійшлися по домівках.
XXIV. ПІНОККІО ДІСТАЄТЬСЯ ДО ОСТРОВА
ПРАЦЬОВИТИХ БДЖІЛ І ЗНОВУ ЗНАХОДИТЬ ТАМ ФЕЮ
Піноккіо, охоплений бажанням будь-що врятувати батька, плив цілу ніч. А яка
вона була жахлива! Злива, град, грім і такі блискавки, що інколи ставало видно, як
удень.
На світанку дерев’яний хлопчик побачив перед собою довгу смужку землі. Це
був острів посеред моря.
Піноккіо напружував усі сили, щоб добитися до берега, та все марно. Хвилі, набігаючи одна за одною, відкидали його від острова,ніби тріску чи папірець. На
щастя,накотилася величезна могутня хвиля і викинула дерев’яного хлопчика на
прибережний пісок.
Удар був такий сильний, що в Піноккіо затріщали всі ребра й суглоби, але він
дуже зрадів і промовив:
— І на цей раз мені пощастило!
Тим часом розвиднілося, встало сонце у всій своїй красі, море зробилося
спокійне і гладеньке, як олія.
Дерев’яний хлопчик розстелив свій одяг на сонці, щоб висох, і почав
удивлятися в море, чи не побачить човника з людиною.
Видивив усі очі, але не побачив нічого, крім неба, моря та одного-двох вітрил, які
були так далеко, що здавалися метеликами.
— Аби дізнатися, як називається цей острів!—промовив Піноккіо.— Чи живуть
тут порядні люди, що не вішають дітей на деревах? Та кого розпитати про це?
Кого, як тут ані душі?!
Думка про те, що він опинився сам-самісінький на цьому безлюдному острові, дуже засмутила Піноккіо. Він мало не розплакався, але раптом побачив недалеко
від берега здоровенну рибину, яка спокійнісінько пливла собі в своїх справах, ви-
стромивши з води голову.
Не знаючи, на яке ім’я звертатися до рибини, Піноккіо щосили гукнув:
— Гей, синьйоро рибино! Дозвольте вам задати одне запитання.
— Хоч і два,— відповіла рибина. Це був Дельфін, такий ввічливий, якого
навряд чи знайдеш у будь-якім морі світу.
— Скажіть мені, будь ласка, чи є на цьому острові села, в яких можна було б
65
попоїсти, не ризикуючи, що тебе самого з’їдять?
— Звичайно, є,—відповів Дельфін.—Та ще й зовсім близько від тебе.
— А як туди пройти?
— Підеш отією стежкою ліворуч, а потім прямо і втрапиш куди тобі треба.
— Скажіть мені ще одне: ви плаваєте вдень і вночі по морю. Чи не стрічався
вам маленький човник, а в ньому мій тато?
— А хто твій тато?
— Він найкращий батько в світі, так само як я найгірший син, якого тільки
можна собі уявити.
— У бурю, шо шаленіла вночі,— відповів Дельфін,— човник затонув.
— А мій тато?
— Його проковтнула жахлива Акула, яка вже кілька днів хазяйнує в наших
водах і сіє довкола смерть і пустку.
— А велика ця Акула? — спитав Піноккіо, затрусившись від страху.
— Чи велика, питаєш? — вигукнув Дельфін.— Аби ти мав уявлення, яка вона,
скажу, що вона більша, ніж п’ятиповерховий будинок, а паща в неї така широка й
глибока, що туди легко сховається поїзд з паровозом.
— Ненько моя рідна! — перелякався дерев’яний хлопчик.
Він швиденько одягся і знову звернувся до Дельфіна: — До побачення, синьйоро
рибино. Пробачте, що потурбував вас. Щиро дякую вам за ласку.
З цими словами Піноккіо майже бігцем подався стежкою. Щоразу, почувши
найменший шум, він з острахом оглядався назад, думаючи, що то за ним женеться
жахлива Акула завбільшки з п’ятиповерховий будинок із поїздом у пащі.
За півгодини він дістався до маленького села, що називалося село Працьовитих
Бджіл. На вулицях було повно людей, які поспішали в своїх справах.
Усі працювали, в усіх була якась робота. Навіть із свічкою в ясний день тут не
знайшов би нероби чи волоцюги.
— Ясно,— одразу промовив ледачий Піноккіо.— Це село не для мене. Я не
народився для праці.
Тим часом його почав мучити голод, бо за цілу добу він нічого не з’їв, навіть
жменьки пшона.
Що робити?
Було два способи вгамувати голод: попроситись на роботу або виканючити в
когось якийсь сольдо чи шматочок хліба.
Просити милостиню він соромився, бо пам’ятав, як казав батько, що жебрати
можуть лише старці й каліки, тобто справді, нещасні на цьому світі люди, які