заслуговують співчуття і підтримки,, всі. ті, хто через хворобу або через старість
не можуть заробити собі' на хліб власними руками. Усі інші мусять працювати. А
хто не хоче працювати і голодує, тим гірше для нього.
Аж ось на вулиці з’явився засапаний, спітнілий чоловік, він ледве тягнув два
візки з вугіллям.
Піноккіо, побачивши по обличчю, що то ніби добра людина, підійшов і,
опустивши від сорому очі, тихенько промовив:
— Пожертвуйте, будь ласка, один сольдо, бо я вмираю з голоду.
— Я дам тобі не один, а чотири сольдо,— відповів вугляр.— Допоможи-но
лише мені дотягти додому оці два візки з вугіллям.
— Ви мене дивуєте,— нахабно відповів дерев’яний прохач.— Майте на увазі: я
ще ніколи не був ослом. Я ще зроду не тягав візків!
— Тим краще для тебе,— відповів вугляр.— Тоді, хлопче, якщо ти справді,
помираєш з голоду, з’їж два. Добрячих шматки , власної пихи, та гляди, щоб Тобі
живіт, не заболів.
Трохи згодом на вулиці з’явився муляр, який ніс на плечі кошик з вапном.
— Пожертвуйте, добрий чоловіче, один сольдо бідному хлопчикові, що позіхає
від голоду.
— Залюбки. Ходімо зі мною носити вапно,— відповів муляр,— і я дам тобі не
один, а п’ять сольдо.
— Але ж вапно важке,— заперечив Піноккіо,—а я не люблю
перевтомлюватися.
— Якщо ти боїшся перевтомлюватися, мій сину, то позіхай собі далі на
здоров’я.
За півгодини пройшло чоловік двадцять: у всіх Піноккіо просив милостиню,
але всі відповідали:
— Як тобі не соромно! Замість байдикувати на вулиці, пошукав би собі краще
роботи і навчився б заробляти на хліб.
Та ось з’явилася гарна жінка, яка несла два глеки з водою.
— Дозвольте, тітонько, напитися з вашого глека? — попрохав Піноккіо, який
уже знемагав від спраги.
— Пий, будь ласка, мій хлопчику,—сказала жінка, поставивши глеки на землю.
Піноккіо насмоктався води, як губка, і тихенько промурмотів, витираючи рота: Спрагу я вгамував. А як же мені вгамувати голод?
Гарна жінка, почувши ці слова, зразу ж сказала:
— Як допоможеш мені донести додому оці глеки, я дам тобі добрячу скибку
хліба.
Піноккіо зиркнув на глеки і не відповів нічого.
— А до хліба я дам тобі повну миску цвітної капусти і поллю її олією з
оцтом,— додала гарна жінка.
Піноккіо ще раз зиркнув на глеки і знову нічого не сказав.
67
— А після капусти я дам тобі гарну цукерку з лікером.
Перед такою спокусою Піноккіо вже не міг встояти і, нарешті зважившись,
рішуче сказав:
— Добре! Я донесу вам глек додому.
Глек був дуже важкий, і Піноккіо, не маючи сили вдержати посудину в руках, поставив її собі на голову й так і поніс.
Коли вони прийшли додому, добра жінка посадовила хлопчика за маленький
чистий столик і поставила перед ним хліб, цвітну капусту з приправою та
цукерки.
Піноккіо не їв, а глитав. Його шлунок був, як кімната, де ніхто не мешкав уже
п’ять місяців.
Вгамувавши трохи свій лютий голод, він підвів голову, щоб подякувати своїй
благодійниці. Та ледь глянув на добру жінку, як протяжно зойкнув і застиг від
подиву, витріщивши очі й роззявивши рота, напханого хлібом і капустою!
— Що тебе так здивувало? — спитала усміхаючись добра жінка.
— Ви,— пролепетав Піноккіо,— ви... ви... ви... схожі... ви скидаєтеся... так, так, так, той самий голос... такі самі очі, таке саме волосся, так, так, у вас теж блакитне
волосся... як і в неї! Ох, моя маленька Феє, ох, моя маленька Феє!
Скажіть мені, що це ви,, саме ви! Не примушуйте мене знову плакати! Якби ви
знали! Я так плакав! Я так мучився!
Піноккіо нестримно розплакався, впав навколішки й обійняв ноги таємничої
жінки.
69
XXV. ПІНОККІО ДАЄ ФЕЇ ОБЩЯНКУ БУТИ ХОРОШИМ
І ВЧИТИСЯ: ЙОМУ, МОВЛЯВ, НАБРИДЛО БУТИ
ДЕРЕВ'ЯНИМ ЧОЛОВІЧКОМ, І ВІН ХОЧЕ СТАТИ СПРАВЖНІМ
ХЛОПЧИКОМ
Добра жінка спершу заперечувала, що вона маленька Фея з блакитним
волоссям, та, побачивши, що її таємницю розкрито, кинула прикидатися,
призналася й спитала в Піноккіо:
— Скажи мені, дерев’яний капоснику, як ти здогадався, що це я?