— Мені допомогла велика любов до вас.
— Що ж ти пам’ятаєш? Кидав мене дівчинкою, а тепер бачиш дорослу тітку,
яка годиться тобі в матері.
— Тим краще. Тепер я називатиму вас не сестричкою, а мамою. Я вже давно
мрію мати, як усі діти, маму. Тільки як ви змогли так швидко вирости?
— Це моя таємниця.
— Навчіть мене. Я теж хотів би трохи підрости. Який я малий: не більший від.
головки сиру!
— Але ж ти не можеш рости,— заперечила Фея.
— Чому?
— Тому що дерев’яні чоловічки не ростуть. Вони з’являються на світ
ляльками, живуть, як ляльки, і ляльками вмирають.
— Ох, як мені надокучило бути лялькою! — вигукнув Піноккіо, стукнувши
себе по голові.— Пора вже й мені стати людиною.
— Станеш, як заслужиш.
— Справді? А як заслужити?
— Дуже просто. Ти повинен звикнути бути хорошим хлопчиком.
— А хіба я не хороший?
— Де там! Хороші діти слухняні, а ти...
— А я неслухняний...
— Хороші діти охоче вчаться і працюють, а ти...
— А я, навпаки, байдикую і живу волоцюгою весь рік.
— Хороші діти завжди кажуть правду...
— А я завжди брешу.
— Хороші діти охоче ходять до школи...
— А мені про школу навіть думати гидко. Але відсьогодні я житиму зовсім по-
іншому.
— Ти мені обіцяєш?
— Обіцяю. Я хочу стати хорошим хлопчиком і втіхою для свого батька... Де
тепер мій бідний тато?
— Не знаю. —Чи пощастить мені коли-небудь побачити і обійняти його?
— Сподіваюся, що так. Навіть певна.
Почувши це, Піноккіо незмірно зрадів, схопив руки Феї і почав гаряче їх
цілувати. Потім підвів голову і, з любов’ю дивлячись їй в очі, спитав:
— Скажіть мені, мамусю: значить, це неправда, що ви вмерли?
— Мабуть, неправда,— відповіла усміхаючись Фея.
— Аби ви знали, як мені було боляче, як у мене стислося горло, коли я
прочитав: «Тут поховано...»
— Знаю, знаю. Тому я тебе й простила. Твій щирий біль показав мені, що в
тебе добре серце. А діти з добрим серцем, хоча іноді й роблять капості і не
слухаються старших, можуть стати хорошими. Завжди є надія, що вони стануть
на добрий шлях. Тому я й прийшла сюди по тебе. Я буду твоєю мамою...
— О, як це чудово! — вигукнув Піноккіо, підстрибуючи від радості.
— Ти слухатимешся мене і робитимеш завжди те, що я тобі казатиму.
— Добре, добре, добре!
— Від завтра,— додала Фея,— ти почнеш
ходити до школи.
Піноккіо одразу трохи посмутнішав.
— Потім вибереш якесь ремесло або фах на
свій смак. Піноккіо зовсім споважнів.
— Що ти там бурчиш крізь зуби? —
незадоволено спитала Фея.
— Я думаю...— тихо промимрив дерев’яний
хлопчик,— що зараз уже, мабуть, пізно йти до
школи.
— Ні, паночку. Запам’ятай раз і назавжди, що вчитися ніколи не пізно.
— Але я не хочу вчитися ніякого ремесла. Тому що працювати дуже стомлива
справа.
— Мій синку,— сказала Фея.— Всі, хто так каже, зрештою опиняються у
в’язниці або в лікарні. Май на увазі, що кожна людина, яка з’являється на світ, мусить щось робити, працювати. Біда тому, хто стає неробою! Неробство —
це найтяжча хвороба, її треба вилікувати негайно, змалку. Коли хто виросте
неробою, вилікувати того вже неможливо.
Ці слова дійшли до серця Піноккіо. Він рішуче підвів голову й сказав:
— Я вчитимуся, я працюватиму, я робитиму все, що ви мені накажете. Одне
слово, жити лялькою мені набридло, я хочу стати таким, як усі діти. Ви ж обіцяли
мені це, правда?
— Так, я пообіцяла. Тепер усе залежить від тебе.
71
XXVI. ПІНОККІО З ТОВАРИШАМИ ПО ШКОЛІ ЙДЕ
НА БЕРЕГ МОРЯ, ЩОБ ПОБАЧИТИ АКУЛУ
Наступного дня, набравшись духу, Піноккіо пішов до школи.
Уявіть собі радість шибеників, коли до їхнього класу зайшов дерев’яний
хлопчик! Знявся шалений регіт, який не вщухав ані на мить. Усі збиткувалися над
ним: один виривав йому з рук ковпачок, другий смикав ззаду за куртку, третій
тягся намалювати величезні вуса чорнилом йому підносом, а дехто навіть
пробував прив’язати до його рук і ніг мотузочки, щоб змусити танцювати, як
ляльку з театру.
Спершу Піноккіо майже не звертав уваги на ці витівки, але згодом терпець
йому урвався, він повернувся до тих, хто найбільше допікав йому, і рішуче сказав: