— Слухайте, хлопці, я прийшов сюди не для того, щоб розважати вас, як клоун.
Я поважаю інших і хочу, щоб і мене поважали.
— Молодець, чортеня! Сказано як по-писаному! — загорлали шибеники,
зайшовшись нестримним реготом. Один з них, найнахабніший, простягнув руку, наміряючись схопити новачка за носа.
Але він не встиг цього зробити, бо Піноккіо з-під столу копнув нахабу
черевиком по нозі.
— Ой, які тверді ноги!—скрикнув хлопець, розтираючи долонею синець.
— А лікті які — ще твердіші за ноги! — гукнув інший, котрого Піноккіо
штурхонув ліктем у живіт.
Так чи не так, але після цього самозахисту новачок здобув повагу і симпатії
всіх хлопців у школі. Вони зразу полюбили Піноккіо, намагалися навперебій
зробити йому щось приємне.
Вчитель теж не міг нахвалитись Піноккіо, такий він був уважний, старанний та
розумний учень. Раніше за всіх він приходив до школи і йшов додому останній.
Єдиною вадою його було те, що він дуже заприятелював з найгіршими
шибениками в школі, які уславилися тим, що не хотіли ані вчитися, ані взагалі
робити щось корисне.
Учитель попереджував його щодня, добра Фея теж не раз нагадувала:
— Гляди, Піноккіо! Оці приятелі відіб’ють у тебе охоту до навчання та ще й, напевне, втягнуть у якусь халепу.
— Не бійтеся! — відповідав дерев’яний школяр, знизуючи плечима і
постукуючи себе вказівним пальцем по лобі, що мало означати: «Я ще маю
розум!»
І ось одного чудового дня по дорозі до школи він зустрівся з ватагою своїх
приятелів. Побачивши його, вони загукали:
— Знаєш новину?
— Ні.
— До наших берегів припливла Акула, здоровенна, як гора.
— Справді? А може, це та сама Акула, що проковтнула мого бідолашного тата?
— А ми йдемо на берег подивитися па неї. Може, й ти підеш з нами?
— Ні, я піду до школи.
— Та навіщо тобі ця школа? Підемо до школи завтра.
На один урок більше чи на один менше — однаково залишимося ослами.
— А що скаже вчитель?
—Хай каже, що хоче. За те йому й платять, щоб він базікав цілий день.
— А моя мама?
— Матері ніколи нічого-нічого не знають,— відповіли ці капосники.
— Знаєте, що я зроблю? — сказав Піноккіо.— Мені конче треба побачити
Акулу з деяких особистих причин... але хай уже після ІНКОЛИ.
— Йолопе нещасний! — накинулися на нього приятелі.— Невже ти думаєш,
що така здоровенна рибина чекатиме, доки ти прийдеш подивитися на неї? Як
тільки їй тут набридне, вона подасться геть звідси, і ти її більше ніколи не
побачиш.
— Чи далеко звідси до моря? — спитав дерев’яний хлопчик.
— За годину ми обернемося туди й назад.
— Тоді гайда в дорогу! Ану, хто швидше.
І вся ватага з книжками й зошитами під пахвами гайнула навпрошки через
поле. Піноккіо біг попереду, здавалося, на ногах у нього виросли крила.
Час від часу, озираючись назад, він глузував з товаришів, що набагато
відстали. Він веселився від щирого серця, бачачи, як вони, закурені, засапані, висолопивши язики, намагаються встигнути за ним. Нещасний Піноккіо в цю
мить ще не знав, яким жахливим і страшним подіям він мчить назустріч.
73
XXVII. ВЕЛИКА БІЙКА МІЖ ПІНОККІО І ЙОГО
ПРИЯТЕЛЯМИ. ОДНОГО З НИХ ПОРАНЕНО, І КАРАБІНЕРИ
ЗААРЕШТОВУЮТЬ ПІНОККІО...
Вибігши на берег, Піноккіо зразу окинув поглядом море, але Акули ніде не
побачив.
Море було гладеньке і вилискувало, як велетенське дзеркало.
— А де ж Акула? — спитав він у товаришів.
— Вона, мабуть, саме снідає,— насмішкувато відповів один з них.— Або лягла
заснути на якусь часинку,— глумився інший.
З цих глузувань Піноккіо зрозумів, що став жертвою лихого жарту: приятелі
його обдурили. Він страшенно розсердився і закричав:
— Гей, ви! То ви навмисне мене дурили казочкою про Акулу?
— А певно, навмисне,— відповіли шибеники.
— Для чого?
— Щоб ти пропустив уроки й пішов з нами. Хіба тобі не соромно щодня бути
таким старанним і порядним учнем? Не соромно вчитися так добре?
— А що вам до того, як я вчуся?
— Овва! Через тебе вчитель погано ставиться до нас.
— Чому?
— Тому що через учнів, які добре вчаться, не мають ніякої ваги ті, хто не хоче