двох карабінерів.
— Чого ти валяєшся на землі? Що тут робиш?—спитали вони.
— Я допомагаю своєму шкільному товаришеві.
— Йому погано?
— Здається, так.
— Тут далеко гірше! — сказав один з карабінерів, нахилившись і придивив-
шись до Евдженіо зблизька.— Цього хлопця поранено в скроню. Хто це зробив?
— Не я!—пробелькотів дерев’яний хлопчик і завмер від страху.
— Якщо не ти, то хто поранив його?
— Не я! — повторив Піноккіо.
— А чим його поранили?
— Оцією книжкою.— І дерев’яний хлопчик підняв із землі підручник
арифметики, оправлений у грубий картон і шкіру, й показав його карабінерам.
— А чия це книжка?
— Моя!
— Цього досить. Усе зрозуміло. Вставай і ходімо з нами.
— Але ж я...
— Ходімо з нами!
— Але ж я не винний...
— Ходімо з нами!
Перш ніж піти, карабінери покликали кількох рибалок, що поралися біля своїх
човнів при березі, і сказали їм:
— Ми доручаємо вам цього хлопчика, пораненого в голову. Віднесіть його до
себе додому і наглядайте за ним.
Завтра ми до нього навідаємося.
Потім вони повернулися до Піноккіо, взяли його попід руки і наказали по-
військовому:
— Кроком руш! Та швидше! А то буде погано!
Дерев’яний хлопчик покірно тюпав стежкою, що вела в село. Бідолаха нічого
не чув і не бачив перед собою. Йому здавалося, що все це сон, лихий сон.
77
Він зовсім розгубився. Перед очима все двоїлося, ноги підламувалися, язик
присох до піднебіння, і Піноккіо не міг вимовити жодного слова. Але й у такому
майже непритомному стані одна думка краяла йому серце: це ж він, він пройде
повз вікна своєї доброї Феї в супроводі двох карабінерів. Краще одразу
померти!
Вони підійшли вже до села, коли рвучкий вітер зірвав з голови Піноккіо
ковпачок і відніс його кроків на десять від стежки.
— Ви дозволите,— промовив дерев’яний хлопчик до карабінерів,— щоб я
пішов і забрав свій ковпачок?
— Іди, тільки не барися.
Піноккіо підняв ковпачок, але, замість надягти на голову, взяв його в зуби і
дременув щодуху до моря. Він летів, як куля з рушниці.
Карабінери, зрозумівши, що наздогнати хлопчика дуже важко, нацькували на
нього величезного бульдога, який на собачих перегонах завоював першу премію.
Піноккіо мчав з усієї сили, але собака летів ще швидше. Всі люди кинулися до
вікон, висипали на вулицю подивитися, чим закінчиться ця шалена гонитва. Але
побачили вони небагато, бо собака й Піноккіо зняли таку на дорозі куряву, що
вже за кілька хвилин нічого не стало видно.
XXVІІІ. ПІНОККІО ЗАГРОЖУЄ НЕБЕЗПЕКА БУТИ
ПІДСМАЖЕНИМ НА ПАТЕЛЬНІ ЗАМІСТЬ РИБИ
Під час цієї відчайдушної гонитви була одна жахлива мить, коли Піноккіо вже
думав, що пропав, бо Алідоро (так звали поліцейського пса) майже наздоганяв
його.
Досить сказати, що дерев’яний хлопчик зовсім близько чув за своєю спиною
тяжке хекання пса і навіть відчував його гарячий подих.
На щастя, море було вже недалеко, за кілька кроків.
Вибігши на берег, Піноккіо зробив чудовий стрибок, якому могла б позаздрити
й жаба, і шубовснув у море. Алідоро хотів зупинитись, але не зміг і з розгону теж
булькнув у воду. Нещасний пес не вмів плавати й одразу відчайдушно забив
лапами, щоб утриматися на поверхні. Та що більше він брьохався, то частіше
голова пірнала під воду.
Пес на мить виткнув голову з води і прогавкав, вирячивши від страху очі:
— Я тону, тону!
—Туди тобі й дорога,— відповів здаля Піноккіо, який відчув себе в безпеці.
—Допоможи мені, любий Піноккіо! Врятуй мене від смерті!
Почувши розпачливі зойки, Піноккіо, який усе-таки мав добре серце, пожалів
собаку і гукнув:
—А якщо я тебе врятую, ти обіцяєш, що не гнатимешся за мною?
— Обіцяю! Обіцяю! Швидше, ради бога, ще півхвилини — і мені кінець!
Піноккіо якусь мить вагався, та, згадавши батьківську примовку, що той, хто
робить добре діло, нічого не втрачає, поплив до Алідоро. Схопив його обома
руками за хвоста і витяг на прибережний пісок.