Бідний пес не міг навіть звестися на ноги. Він так наковтався води, що
роздувся, як м’яч. Але дерев’яний хлопчик не хотів занадто ризикувати і мерщій
плигнув назад у море. Відпливши від берега, гукнув урятованому:
— Прощай, Алідоро! Щасливої дороги і на все добре!
— Прощай, Піноккіо,— відповів пес,— щиро дякую тобі за порятунок од
видимої смерті. Ти зробив мені величезну послугу, я твій боржник. Може, ми ще
й зустрінемось.
Піноккіо плив понад берегом. Нарешті йому здалося, що він дістався до
безпечного місця. На березі між скель темнів отвір печери, з якого йшов дим.
79
— В цій печері,— промовив хлопчик сам до себе,— є вогонь. Тим краще! Я
обсушусь і обігріюсь, а потім... А потім — хай буде, що буде.
Піноккіо повернув до скель. Він уже збирався видертися по кам’яній стіні, коли намацав ногами щось таке, що піднімалося, піднімалося і врешті витягло
його з води. Він хотів тікати, та було пізно, тому що, на свій превеликий подив, опинився у величезній сітці серед купи риби різної форми/ і величини, яка била
хвостами і відчайдушно борсалася.
І тут Піноккіо побачив, як з печери вийшов рибалка, такий, бридкий, такий
огидний, що скидався на якесь морське чудовисько. Замість волосся на голові в
нього ріс кущ зеленої трави, шкіра теж була зелена, зелені були очі й довжелезна
борода, що сягала землі. Ну справжнісінька величезна зелена ящірка, що стала на
задні лапи.
Витягти з моря сітку, рибалка задоволено вигукнув:
— Мені щастить! І сьогодні я досхочу попоїм риби!
— Добре, що я не риба,— сказав сам до себе Піноккіо і трохи підбадьорився.
Рибалка заніс сітку з рибою в темну й закурену печеру, посеред неї шипіла
величезна сковорода з олією і смерділа так, що аж дух забивало.
— А зараз подивимося, що за рибка наловилася сьогодні,— мовив зелений
рибалка і, засунувши в сітку величезну руку, схожу на лопату, якою садовлять
хліб у піч, витяг жменю барбульок.
— Які чудові барбульки! — промовив рибалка, задоволено розглядаючи й
обнюхуючи рибку. Обнюхавши, він кинув її у ночви без води.
Так зробив він кілька разів. І щоразу, витягаючи нових рибин, він аж плямкав
від насолоди й вигукував:
— Яка гарна тріска!
— Яка вишукана кефаль!
— Яка апетитна камбала!
— Який чудовий окунь!
— Яка славна сардинка!
Звичайно, і тріска, і кефаль, І камбала, і окуні, і сардинки полетіли в ті ж
ночви, де вже борсалися барбульки.
У неводі лишився тільки Піноккіо.
Витягти його, рибалка витріщив очі від подиву і вигукнув майже перелякано:
— А це що за риба? Не пам’ятаю, щоб я колись їв таке.
Він уважно, з усіх боків, оглянув дерев’яного хлопчика і сказав:
— Зрозуміло. Це морський рак.
Піноккіо, образившись, що його мають за якогось рака, сердито одказав:
— Ніякий я вам не рак! Як ви зі мною поводитеся! До вашого відома, я
дерев’яний хлопчик.
—Дерев’яний хлопчик? — перепитав рибалка.—Їй-богу,
я ще не бачив такої риби. Тим краще, я з’їм тебе з великою насолодою.
— З’їсте? Та зрозумійте ж, що я не риба! Хіба ви не помічаєте, що я говорю і
міркую так само, як і ви?
— Еге ж,— погодився рибалка.— І саме через те, то ти рибина, якій випало
щастя говорити і міркувати, я вшаную тебе на славу.
— Як саме?
— На знак моєї дружби й особливої до тебе поваги дозволяю тобі самому
вирішити, яким чином тебе приготувати.
Бажаєш підсмажитися на сковороді чи хочеш, щоб я зварив тебе в горщику з
томатним соусом?
— По правді кажучи,— відповів Піноккіо,— коли вже я можу вибирати, то
найкраще було б, якби ви мене відпустили додому.
— Ти жартуєш! Невже ти думаєш, що я відмовлюся посмакувати такою
рідкісною рибою? Не щодня трапляється в тутешніх водах риба — дерев’яний
хлопчик. Дозволь мені зробити так: я засмажу тебе на сковороді разом з іншою
рибою. Ти будеш задоволений. Підсмажитися в гурті завжди приємніше, ніж
самому.
Нещасний Піноккіо, почувши такий вирок, заплакав, заблагав:
— Ох, краще б я пішов до школи!.. Але я послухався приятелів, і Ось мене
покарано! Уу-у-у!
А що Піноккіо звивався, як в’юн, щосили пручався, силкуючись вирватися з
лап зеленого рибалки, той узяв пучок міцного очерету, зв’язав хлопчика за руки й
за ноги, як ковбасу, і кинув у ночви до іншої риби.