куряче яйце. Миттю скочив він туди і вже тримав кругленьку річ у руці. Так, це
було справжнісіньке куряче яйце!
Радість, що охопила дерев’яного хлопчика, неможливо уявити, не те що
описати, йому навіть здалося, що це сон.
17
Він крутив і крутив яйце в руках, пестив, цілував і примовляв цілуючи:
— Як же його приготувати? Засмажу яєчню... Ні, зварю, щоб не круто. А може, краще випити його сирим? Ні, мабуть, я розіб’ю його і виллю на сковорідку: вийде яєчня. Мені так хочеться з’їсти яйце.
Як сказав, так і зробив. Поставив сковорідку на жаровню, в якій жевріло
вугілля, замість олії чи масла капнув трохи води. Коли вода почала парувати, він--
трах! — розбив яйце і збирався вилити його на сковорідку. Та замість білка і
жовтка з яйця вискочило жваве і дуже ввічливе курчатко.
Гарно вклонившись, воно промовило:
— Щиро дякую, синьйоре Піноккіо: ви звільнили мене від тяжкої праці і самі
розбили шкаралупу. До побачення, бувайте здоровенькі, на все добре!
З ними словами курчатко випростало крильця і вилетіло у відчинене вікно,
тільки його й бачили.
Бідолаха остовпів від подиву та так і стояв, витріщивши очі, роззявивши рота і
все ще тримаючи в руках шкаралупки. Отямившись, він почав лементу-вати, з
розпачу бити ногами об 'землю і нарікати на свою долю:
— Все ж таки Цвіркун-балакун казав правду. Якби я не втік з дому і якби мій
батько був тут, я не помирав би з голоду. Ой, яка це жахлива хвороба — голод!
А в животі йому кавчало дужче й дужче. І Піноккіо, навісніючи від голоду, надумав знову втекти з дому і податися до найближчого села. Він сподівався
знайти там якусь милосердну душу, шо зглянулась би над ним і дала хоч шматок
хліба.
VІ. ПІННОККІО ЗАСИНАЄ, ПОКЛАВШИ НОГИ НА
ЖАРОВНЮ, І ВРАНЦІ ПРОКИДАЄТЬСЯ БЕЗ НІГ
На землю тим часом спустилася горобина зимова ніч. Гуркотів грім, одна за
одною спалахували блискавки, ніби хтось на небі раз у раз викрешував вогонь.
Холодний рвучкий вітер, люто завиваючи і здіймаючи величезні хмари куряви, нагинав додолу дерева, і вони натужно скрипіли.
Піноккіо страшенно боявся грому і блискавок, але голод був дужчий за страх.
І дерев’яний хлопчик вискочив у двері і за якусь сотню стрибків уже біг біля
села, висолопивши язика і засапавшись, як собака-гончак.
А навкруги темно і безлюдно. Крамниці зачинені, вікна зачинені, двері
будинків зачинені, а на вулиці хоч би тобі який собака трапився. Село ніби
вимерло.
Голодний Піноккіо з розпачу схопився за дзвоник біля дверей найближчого
будинку і заходився безперервно дзвонити, примовляючи:
— Хтось та відгукнеться.
Справді, у вікні з’явився дідусь у нічному ковпаці і сердито гукнув:
— Чого тобі треба о такій порі?
— Дайте мені трішечки хлібця, коли ваша ласка.
— Зачекай тут, я зараз повернуся,— мовив дідусь, думаючи, що має справу з
одним із тих капосників, котрі собі на розвагу дзвонять уночі і будять добрих
людей, які вже спокійно сплять.
За півхвилини вікно знову одчинилося, і дідусь гукнув до Піноккіо:
— Підійди ближче і підстав шапку!
Дерев’яний хлопчик не гаючись став під вікно, і тут на нього линули цілу
миску води. За мить він вимок з голови до п’ят, як горщик із засохлою геранню.
19
Мокрий, як курча з-під дощу, знемагаючи від утоми й голоду, повернувся
Піноккіо додому. Він ледве стояв на ногах і тому сів, поклавши свої промоклі і
брудні ноги на жаровню, в якій ще жевріло вугілля.
Так він і заснув. Поки спав, дерев’яні ноги зайнялись, і потроху тліючи,
перегоріли на попіл.
А Піноккіо хропів, ніби горіли не його, а чужі ноги. Прокинувся, коли вже
зовсім розвиднілось: хтось стукав у двері.
— Хто там? — спитав він, позіхаючи і протираючи очі.
— Я,— почулося у відповідь.
Це був голос Джеппетто.
VII.ДЖЕППЕТТО, ПОВЕРНУВШИСЬ ДОДОМУ, ВІДДАЄ
ЗГОЛОДНІЛОМУ ПІНОККІО СНІДАНОК,
ЯКИЙ ПРИНІС ДЛЯ СЕБЕ
Бідолашний Піноккіо спросоння не помітив, що ноги в нього згоріли. Тож,
почувшии батьків голос, він скочив з лавки, щоб побігти відчинити двері, але
ступив два-три непевних кроки і впав на підлогу.