«Зрозуміло, — сказав собі ледар Піноккіо, — це село не для мене. Я не здатний до праці».
Однак його мучив голод, бо вже цілу добу він нічого не їв, навіть пшоняної каші.
Що робити?
У нього було тільки дві можливості вгамувати голод: або шукати роботи, або роздобути сольдо чи шмат хліба, ставши на центральній площі з простягнутою рукою.
Жебрати було соромно, бо татко йому не раз втовкмачував, що на це мають право тільки немічні літні люди і каліки; всі решта зобов’язані працювати.
Аж ось на вулиці з’явився засапаний спітнілий чоловік, що сам насилу штовхав дві грабарки[1] з вугіллям.
Піноккіо пильно придивився до його обличчя і вирішив, що це хороша людина, тож наблизився до нього і, від сорому опустивши очі долі, мовив тихеньким голоском:
— Чи не подасте мені сольдо, щоб я не помер з голоду?
— Не один сольдо, — відповів вугільник, — а цілих чотири ти отримаєш, якщо допоможеш мені довезти до будинку ці дві грабарки.
— Ви мене дивуєте! — скривджено заперечив Дерев’яний Хлопчик. — Закарбуйте собі на носі, що я ніколи ще не був в’ючаком[2] і не возив грабарок.
— То ліпше для тебе! Якщо ти справді такий голодний, хлопчику мій, тоді відріж собі дві-три товсті скибки від своєї зарозумілості та з’їж їх, тільки гляди, не вдавись.
За кілька хвилин з’явився каменяр, що ніс на спині ящика з вапном.
— Добродію, чи не подасте бідному хлопчикові, що позіхає з голоду, один сольдо?
— Охоче. Йди зі мною, допоможи мені віднести вапно, і тоді матимеш цілих п’ять сольдо.
— Але вапно важке, — сказав Піноккіо, — а я не хочу напружуватися.
— Якщо ти не хочеш напружуватися, хлопчику мій, тоді позіхай, скільки тобі заманеться. Боже помагай.
Протягом півгодини повз нього пройшло ще чоловік із двадцять. Піноккіо у кожного просив подаяння, та всі лише відповідали йому:
— Невже тобі не соромно? Дарма ти вештаєшся вулицями. Ліпше знайди роботу і навчися заробляти на хліб.
Нарешті з’явилася добра жінка з двома глеками води.
— Якщо ваша ласка, добра пані, можна я ковтну води з вашого глека?
— Пий, мій хлопчику, — сказала жінка і поставила обидва глеки на землю.
Насьорбавшись води, як гриб, Піноккіо витер рота і промимрив:
— Що ж, спраги я вже позбувся. Якби я міг ще й позбутися голоду, не напружуючись!
Коли добра жінка почула ці слова, вона квапливо мовила:
— Якщо ти допоможеш мені донести до будинку один із цих глеків, я дам тобі шматок хліба.
Піноккіо пильно подивився на глек, та згоди не дав, але й не відмовив.
— А до хліба я дам тобі велику миску цвітної капусти, приправленої оцтом та олією, — додала добра жінка.
Піноккіо знову пильно подивився на глек, проте не дав згоди, але й не відмовив.
— А після цвітної капусти я дам тобі смачнющу цукерку з лікером.
Перед такою спокусою Піноккіо не міг встояти. Він зірвався з місця і вигукнув:
— Гаразд! Я занесу вам глек додому.
Глек був дуже важкий, а позаяк руки у хлопчини ослабли, він хоч не хоч, а мусив нести глека на голові.
Удома добросерда жінка запросила Піноккіо до накритого столу і поклала перед ним шматок хліба, цвітну капусту і цукерку.
Піноккіо не їв — він ковтав. Його шлунок здавався порожнім, як квартира, де півроку ніхто не жив.
Коли його жахливий голод поступово притлумився, він підвів голову, щоб подякувати своїй благодійниці. Та не встиг він до ладу розгледіти її обличчя, як довге-предовге «о-о-о-о» — вирвалося з його горла, і він, остовпілий, залишився непорушно сидіти з широко розкритими очима і ротом, набитим цвітною капустою і хлібом.
— Що тебе так здивувало? — запитала добра жінка й усміхнулася.
— Ви… — залепетав Піноккіо, — ви… ви… ви схожі… ви мені нагадуєте… так, так, той самий голос… те саме волосся… так, так, так… у вас блакитне волосся… як у неї!.. Люба маленька Феє, моя мила Феє!.. Ну скажіть мені, що це ви, справді ви! Якби ви знали! Я так плакав, так страждав!..
На цім слові сльози бризнули в нього з очей, він упав навколішки і обійняв ноги таємничої жінки.
Розділ 25
Піноккіо дає Феї обіцянку стати чемним і вчитися, бо йому набридло бути дерев'янком і він мріє стати справжнім хлопчиком
Спочатку добра жінка заперечувала, що вона маленька Фея з блакитним волоссям. Та, зрозумівши, що таємницю розкрито, вона не стала більше прикидатися, зізналася і сказала Піноккіо: