— Залюбки. Від щирого серця!
— Чи не покажеш ти мені свої вуха?
— Чом би й ні? Але спочатку я хочу побачити твої, любий Піноккіо.
— Ні, спочатку ти покажи свої.
— Ні, мій сердечний друже! Спочатку ти, а потім я.
— Ну гаразд, — сказав Дерев’яний Хлопчик, — у такому разі, укладімо дружню угоду.
— Прошу оголосити цю угоду.
— Ми обидва одночасно знімемо наші ковпаки. Згоден?
— Згоден.
— Отже, увага! — І Піноккіо голосно крикнув: — Один! Два! Три!
На рахунок «три» обидва хлопчаки зірвали з голови ковпаки й підкинули їх.
І тоді сталося неймовірне. Піноккіо і Ґніт взагалі забули про своє горе і сором. Навпаки, вони почали підморгувати один одному і після численних стрибків і мавпування вибухнули диким реготом.
І так реготали до кольок. Аж раптом Ґніт замовк, захитався, сполотнів і крикнув своєму другові:
— Допоможи, допоможи, Піноккіо!
— Що з тобою?
— Ой, я не можу прямо стояти на ногах!
— Я теж не можу! — вигукнув Піноккіо, заплакав і захитався.
І по цих словах вони обидва опустилися навколішки і почали гасати по кімнаті на руках і ногах. Раптом їхні руки перетворилися на ноги, обличчя видовжилися і стали мордами, а тіла покрилися світло-сірою, усіяною чорними цятками шерстю.
Та чи знаєте ви, яка мить була найжахливішою для обох бідах? Мить, коли вони помітили, що в них ззаду виросли хвости. Охоплені жахом, горем і соромом, вони заплакали і на все горло стали нарікати на свою долю.
Краще б вони стулили свої дурні пельки! Бо замість плачу і скарг із їхніх горлянок почало вириватися осляче ревіння. І, голосно ревучи, вони вимовили в унісон:
— І-а, і-а, і-а!
У цей момент пролунав стукіт у двері, і з вулиці долинув голос:
— Відчиніть! Я Пан, кучер фургона, який привіз вас до цієї країни. Негайно відчиняйте, інакше начувайтесь!
Розділ 33
Після перетворення на справжнього віслюка Піноккіо виставили на продаж. Його купує директор цирку, що хотів навчити його танцювати і стрибати через обруч. Але Піноккіо травмує ногу і потрапляє до іншого покупця, який хоче зробити з його шкури барабан
Побачивши, що ніхто не квапиться відчиняти йому двері, Пан сам це зробив одним сильним ударом ноги.
Ввійшовши до кімнати, звернувся до Піноккіо і Ґнота зі своєю звичайною посмішкою:
— Хлоп’ята! Ви непогано ревли, я відразу ж упізнав вас по голосах. Ось чого я тут.
По цих словах обидва віслючки замовкли і принишкли. Вони стояли, підібгавши хвости, похиливши голови і розвісивши вуха.
Перш за все Пан погладив і обмацав їх. Потім дістав шкребок і ретельно почистив.
Коли він їх начистив так, що аж шкури заблищали, як два люстра, то надів на них вуздечки і повів на базар продавати.
І справді, покупці не забарилися.
Ґнота купив селянин, у якого напередодні здох віслюк, а Піноккіо продали директорові однієї трупи клоунів і канатних танцюристів. Директор вирішив вимуштрувати його, щоб він разом з іншими тваринами танцював і стрибав.
Тепер ви втямили, мої любі маленькі читачі, яким ремеслом займався Пан? Цей огидний карлик, у якого обличчя було наче медом намащене, час від часу здійснював мандрівку білим світом на своєму фургоні. Дорогою він збирав зледачілих дітей, які не любили книжки, школу й учителів. Це була зовсім неважка справа, адже варто було лінюхам пообіцяти безхмарне життя, як вони притьмом стрибали у фургон, легкодушно прямуючи до Країни Розваг, аби тільки нічого не робити, більше не відкривати жодної книжки і не слухати напучувань педагогів.
А потім бідолашні обдурені дітлахи від безугавних розваг і байдиків ставали віслюками. Ось цих віслюків із величезним задоволенням Пан за вуздечку приводив на ярмарки і звірині ринки.
У такий спосіб за кілька років він нажив собі мільйонних статків.
Про подальшу долю Ґнота, на жаль, мені нічого не відомо.
Та я знаю, що в Піноккіо розпочалось не життя, а справжнісінька каторга.
Коли його привели до стійла, новий господар поклав йому в ясла[5] соломи. Але Піноккіо, скуштувавши цієї їжі, одразу ж виплюнув.
Тоді господар з бурчанням поклав йому до годівниці сіна, та віслюкові-початківцю й сіно не йшло на душу.
— То ти й сіна не жереш? — гнівно вигукнув господар. — Можеш не сумніватися, любий ослику, я виб’ю з тебе ці дурощі! — І, щоб напоумити віслюка, він ударив його батогом по ногах.
Піноккіо заплакав і заревів од болю.
— І-а, і-а, я не можу перетравити солому!
— Тоді жери сіно! — відповів господар, який дуже добре розумів віслючу мову.