Він проплив половину відстані, коли з води раптом піднялася жахлива голова морського чудовиська. Вона стрімко наближалася до нього. Широко відкрита паща скидалась на прірву, а в ній виднілися три ряди страхітливих зубів. Навіть малюнком не передати усього жаху, який викликали ці зубиська!
І знаєте, що то було за морське чудовисько? Це була та сама гігантська Акула, про яку вже не раз згадувалося у нашій історії: вона була такою ненаситною, що справедливо славилася жахом риб і рибалок.
Уявіть собі, як злякався Піноккіо, забачивши це страховисько. Він хотів вивернутися, утекти, попливти в іншому напрямку. Та величезна відкрита пащека повсякчас перетинала йому шлях.
— Хутчіш, Піноккіо, я прошу тебе, хутчіш! — промекала красива Кізонька.
І Піноккіо відчайдушно борсав руками й ногами.
— Швидше, Піноккіо! Чудисько наближається до тебе!
Дерев’яний Хлопчик зібрав усі свої сили і поплив удвічі швидше.
— Обережно, Піноккіо!.. Чудовисько хапає тебе!.. Ось воно!.. Швидше, швидше, інакше ти пропав!
І Піноккіо не плив, а кулею летів. Ось він досяг кручі, і Кізонька нахилилася над морем і простягнула йому своє копитце, щоб допомогти вилізти з води…
Однак було надто пізно! Чудовисько схопило його. Воно втягнуло в себе воду — майже так, як втягують куряче яйце, — і ковтнуло бідолашного Дерев’яного Хлопчика з такою жадібністю і силою, що Піноккіо, скочуючись у шлунок Акули, захлинувся і чверть години пролежав без тями.
Опритомнівши, він не знав, де опинився. Навколо панувала така глибока і густа пітьма, що йому здалося, ніби він занурився з головою в діжку з чорнилом. Піноккіо прислухався, але не почув ані найменшого звуку. Час від часу він відчував на обличчі сильні пориви вітру. Спочатку не міг зрозуміти, звідки тут вітер, але потім докумекав, що це з легенів чудовиська. Річ у тім, що Акула хворіла на астму, і, коли вона дихала, всередині неї наче здіймався північний вітер.
Спершу Піноккіо бадьорився. Та коли він остаточно переконався, що перебуває в тілі морського чудовиська, то гірко розплакався. Ридаючи, він кричав:
— Допоможіть! Допоможіть! О я нещасний! Невже тут немає нікого, хто міг би мені допомогти?
— Хто ж тобі допоможе, бідахо? — почувся з темряви голос, низький, надтріснутий, як засмучена гітара.
— Хто тут говорить? — запитав Піноккіо, у якого серце аж похололо від страху.
— Це я, бідолашний Тунець, якого разом із тобою проковтнула Акула. А ти що за риба?
— Я не маю нічого спільного з рибами. Я Дерев’яний Хлопчик.
— Якщо ти не риба, навіщо ж було тебе ковтати?
— Ось і я запитую: навіщо я Акулі? А що ми тепер робитимемо в темноті?
— Ми сидітимемо і чекатимемо, поки Акула нас перетравить.
— Але я не хочу, щоб мене перетравлювали! — заволав Піноккіо і знову почав плакати.
— Я теж цього не хочу, — погодився Тунець, — але я філософ і тішуся думкою, що, коли ти вже народився на цім світі тунцем, то ліпше завершити свої дні у воді, ніж на пательні.
— Дурниця! — вигукнув Піноккіо.
— Це моя особиста думка, — зауважив Тунець, — а особисту думку, за словами тунців-політиків, треба поважати.
— В будь-якому разі, я хочу піти звідси… я хочу втекти…
— Біжи, якщо можеш.
— А ця Акула, що нас проковтнула, велика? — запитав Дерев’яний Хлопчик.
— Уяви собі, що її тіло без хвоста сягає кілометра завдовжки.
Під час розмови Піноккіо раптом видалося, що в суцільному мороці раптом пробилося слабке світло.
— Чи бачиш ти світло, аж ген там, удалині? — запитав він.
— Мабуть, там ще хтось чекає, поки його перетравлять.
— Я хочу до нього. Можливо, то якась стара мудра риба, що зможе мені сказати, як піти звідси.
— Від щирого серця зичу успіхів, мій любий Дерев’яний Хлопчику.
— До побачення!
— До побачення, Дерев’яний Хлопчику. Зичу успіху!
— Чи зустрінемося ми знов?
— Хто зна?… Ліпше не думати про таке.
Розділ 35
Піноккіо знаходить у тілі акули… Кого? Аби дізнатися, прочитайте цей розділ
Попрощавшись зі своїм новим другом Тунцем, Піноккіо, похитуючись, ступив у пітьму. Він рухався в тілі Акули навпомацки, крок за кроком, у напрямку до слабкого пучка світла, який ледь було видно вдалині.
І що далі він ішов, то виразнішим ставало світло. І після тривалого спотикання він нарешті дійшов. А коли він дійшов… Що ж він там побачив? Ніколи не вгадаєте! Він побачив столик із палаючою свічкою на ньому. Свічка стриміла із зеленої пляшки. Біля столу сидів старий, білий, як лунь[9] або як збиті вершки, і жував рибок.