— Якого?
— Інженер не тримав у себе в підвалі нічого, крім старого мотлоху, то й не замикав його.
Навряд, щоб злочин скоїв хтось сторонній — ніякий злочинець не став би ломитися до замкненого підвалу, коли поряд був відчинений. Може, вчитель щось плутає або замовчує? Треба було поговорити з іншими трьома мешканцями. Я вирішив попередньо погортати архіви, сподіваючись виявити сліди, які б зарадили чимось у моїй справі. Однак це нічого не дало. На той час у всесоюзному розшуку були оголошені четверо, і всі з інших республік. Поміж них одна жінка — Тетяна Демчук з Харкова.
Архів ми вивчали разом з прокурором і лейтенантом Сагакяном. Коли скінчили, Сагакян втомлено проказав:
— Давайте закриємо цю справу. Випадок безнадійний.
— Скоєно злочин, і знайти вбивцю — наш обов’язок, нехай хоч і десять років минуло відтоді.
— А коли це нещасний випадок?
— Тоді шукай, подивимось, як ти це робитимеш, — незадоволено відповів Сагакян.
— Шукатимемо разом. — Я окинув товаришів поглядом. — Насамперед треба відвідати інженера.
— Чому саме його?
— А яка різниця, з кого починати?
Інженер прийняв нас досить непривітно, сухо, а довідавшись, що ми з міліції, спохмурнів ще більше. На наші запитання відповідав коротко або ж взагалі ігнорував їх. Старанно добирав слова, і це мимохіть насторожувало нас.
— Знаєте, виникає таке враження, ніби ви боїтесь відповідати на наші запитання, — сказав я йому.
— Ви помиляєтесь. Я просто не бажаю втручатись у чужі справи.
— Велика у вас сім’я? — запитав я, вертаючись до попередньої розмови.
— Нас двоє — я і дружина.
— І на старій квартирі ви жили вдвох?
— Так.
— Чому ж ви уникаєте розмови про ваших колишніх сусідів?
— З ними я не мав нічого спільного, та й тепер не маю. Що ж я можу про них сказати?
— Можна з ними не мати нічого спільного, але ж сім’ю комірника ви знаєте, наприклад?
— Не знаю, нічого не знаю!
— А з учителем теж не спілкувалися?
— Ні.
— А вони казали, що ви приятелювали.
— Припустимо, ну і що?
— Не пригадаєте ви, бува, коли вмерла його мати?
— Ні.
— Як це так?
— Не пам’ятаю, і все!
— Ви не ходили на її похорон?
— Ні, не ходив.
— А чому?
— Не знаю, не пішов — і все!
Він ніяк не бажав відповідати на наші запитання. Лагідно, майже по-товариському я звернувся до нього:
— Товаришу Ашот, ви ж розумний чоловік і мали б знати, що всі наші запитання зовсім не випадкові. Ми потребуємо вашої допомоги, а ви не хочете нічим пособити слідству.
— Я взагалі не бажаю мати з вами справу.
Лейтенант Сагакян, який переглядав тим часом паспорти інженера і його дружини, розкрив домову книгу і разом з паспортами підсунув мені. Прізвище та ім’я дружини не відповідали запису в домовій книзі.
— Хто така Цогік Мартиросян? — запитав я.
— Моя колишня дружина.
— А Когар Короян?
— Друга дружина.
— Так чому ж вона не прописана?
— Коли б лейтенант був уважнішим, він помітив би, що Когар прописана, а Цогік виписана.
— Де ж вона тепер?
— Живе зі своїм новим чоловіком.
— Де, за якою адресою?
— Яке вам діло до неї і до мене?! — розізлився інженер, однак адресу все-таки сказав.
— Дивно все-таки, що ви не хочете допомогти нам розкрити злочин. Незрозуміло…
— Допоміг колись, пробував! Тому не хочу відповідати на жодне з ваших запитань. Через вас моя сім’я ледве не розпалась.
— Яким чином?
— А все ваш ОБХСС.
— Чим же ви завинили перед ОБХСС?
— Тільки й того, що хотів поїсти кебаб.
— А конкретніше?
— В обідню перерву я вирішив поїсти кебаб, — зітхнув інженер. — Краще б я ногу зламав по дорозі в їдальню! Тільки взяв порцію і збирався вже їсти, як підійшло двоє, вибачилися переді мною, забрали кебаб і почали зважувати. З’ясувалося, що не вистачає двадцяти грамів, склали акт, підписали. Краще б мені рука відсохла, ніж підписувати цей акт. Почали мене викликати до слідчого в прокуратуру, в суд… А потім з’явився до мене кухар. “Ти, — каже, — занапастив мою сім’ю, сиротами лишаєш моїх дітей… Інші — он як обдирають клієнтів, а мені за якісь двадцять грамів сідати?” Два місяці тягали мене по слідствах і судах… А дружина моя, між іншим, ревнива… “Куди це ти вчащаєш останнім часом?” — запитує. Я пояснив їй, а вона не вірить. “Комусь іншому плестимеш свої небилиці”, — каже. Бачу я, кінця-краю не видно тяганині, й кажу: “Товариші дорогі! Ці двадцять грамів у мене вкрали? Так я не ображаюся. Чого ж вам ще треба?” Тоді мені пригрозили, уявляєте? “Не хочеш боротися з розкрадачами і хапугами?! Мабуть, і сам такий!” А тепер ви причепилися: “Скільки у вас сусідів? Хто від’їздив з такої-то квартири?” — передражнив він. — Та яке мені діло до всього цього? Не скажу — і квит!
— Але ж ми не з тим прийшли, — спробував я заспокоїти його. — Бачте, ми й протокол не ведемо.
— Той, з ОБХСС, теж казав: “Підпишіть, і більше нічого не треба”. Тепер я вже зуби проїв на цьому, шановні! Ви що, надумали мої нерви випробувати? Нічого я вам не скажу і не підпишу… ніяких паперів…
— Навіть коли мова про вбивство? Зрозумійте, не через двадцять грамів кебабу!
— Про вбивство? Яке вбивство?!
Я розповів йому про обставини, що примусили нас узятися за розслідування.
— Так-так, — уважно вислухавши, мовив він. — Чому я? ви одразу не сказали про це?
— Ви щось знаєте?
— Ні, але вам не довелося б витрачати на мене стільки часу.
Загалом, цей візит не додав до того, що я знав, нічого нового. А знав я поки що дуже мало.
Наступного дня після роботи я вирішив побувати на Норкському житловому масиві, цього разу в пенсіонерів.
Смеркало, коли я підійшов до будинку, в якому мешкали пенсіонери. Двері відчинила гарненька голубоока дівчина років вісімнадцяти.
— Вам кого? — запитала вона.
— Господаря квартири.
— Сурику, це до тебе, — гукнула вона. З квартири долинав веселий галас.
— Сурику! — знову покликала дівчина і звернулася до мене: — А ви заходьте.
Біля дівчини виріс юнак.
— Мені треба поговорити з вашим дідом, Сурику, — мовив я.
— Його немає вдома. А ви заходьте, будь ласка. Дідусь з бабусею пішли, але незабаром повернуться.
— Далеко пішли?
— В гості.
— Тоді я іншим разом, — сказав я і взявся за ручку дверей, та Сурик з дівчиною затримали мене:
— Не йдіть! Дідусь скоро повернеться. Він сердитиметься, коли дізнається, що я не втримав гостя.
— Прошу, заходьте, — запросила дівчина.
Я зайшов. У кімнаті за столом сиділа молодь. Побачивши мене, всі замовкли. Та вже за якусь хвилю знову весело загомоніли. Хрипкувато виспівував свої знамениті блюзи Луї Армстронг.
— Фреде, це дідусів знайомий, посунься. Елю, розваж гостя, — розпорядився Сурик, посадивши мене поруч з дівчиною, а сам подався на кухню.
Голубоока Еля поставила переді мною келишок. Фред обережно взяв пляшку і налив горілки. Коли пісня скінчилася, Фред підвівся:
— Вип’ємо! — звернувся він до мене. — Спочатку випийте горілки, а потім — що захочете.
— Дякую, я не п’ю, — відповів я. — А от щось з’їсти не відмовився б.
— Так не можна. Треба випити.
Фред мав приємні риси обличчя, атлетичну статуру, розумні, добрі очі.
— Не можу, — відмовився я.
— Який же з вас мужчина? — гукнув хтось, видно, вже вахмелілий.
Я подивився на келишок. Пити й справді не хотілося, від горілки в мене завжди боліла голова.
— Ви що, однокурсники? — запитав я Фреда.
— Ні. Я, наприклад, працюю на фабриці. Не пройшов по конкурсу в інституті.
— А інші?
— Вони — студенти. З нашого класу тільки ми з Вовою не потрапили до інституту. — Він кивнув до високого юнака, що стояв біля вікна і час од часу підносив до обличчя букетик фіалок. Вигляд у нього був замріяний.