Выбрать главу

Якась зовсім проста причина спонукала Хольгера повернутися у замок Данвеган, причина, котра мала пряму причетність і до лагідно сяючої глибочіні неба, яку неможливо було відділити од чарівного запаху трави, і до літніх зір, великих, мовби під збільшувальним склом, і до кошлатого, в гребінцях хмаровиння місяця, що то вільно виривався на зоряне безмежжя, то тьмянів.

Кращі дні завжди в минулому, однак у двадцять п’ять це непомітно. Особливо коли настала відпустка і теплий вітер, не перепочиваючи протягом усього тижня, прогнав над Шотландським нагір’ям дощі і розстелив по морю біле мереживо піпи, поєднавши гори і воду з небом прямовисним, як міст, промінням.

Коли гасло голубе колосся трав і лягала на плечі ніч, дороги ставали довшими і мовби поринали в задуму. Можна було бродити й бродити, поки не настане пора першої зірки і не скрикне ранковий птах-невидимка. Одна з нічних доріг привела Хольгера до замку.

Звичайно, історія з феєю, котру розповів служитель, видавалась зовсім неправдоподібною. Але були в його обличчі й голосі якась впевнена спокійна байдужість, втома, що краще слів свідчили про роздуми, про невіру і водночас про нездатність перекреслити, забути побачене, як сон чи казку. А коли все це й не так, то хіба не варто впевнитись у силі чистої вигадки, можливо, самообману?

…Старий замок притягував тіні, наче велетенський магніт. Хольгер пробирався в південну вежу. Злилися, розчинились орієнтири — рів, знайомі виступи стін. За кронами столітніх дерев місяць був як висока і квола свічка. Хольгер збився із зручного шляху, а йти навпростець ставало дедалі важче. Кущі шипшини, мовби їжаки, що понахромлювали листя на спини, поставали вздовж стіни липкими, чіпкими шеренгами.

Треба було б летіти, стелитися над землею і, діставшись до стіни, перемахнути через неї, а ще краще одразу впурхнути у вікно, як метелик або фея. Відчинивши двері, Хольгер подумав, що легше вчинити злочин, аніж дістатися до південної вежі у звичайний спосіб. Служитель не обдурив: з дверима справді все було гаразд. Про всяк випадок Хольгер причинив їх за собою і перевів подих.

Цієї миті в свідомості промайнула якась невловна думка, що одразу ж переключила його увагу, мозок, і він знову відчув пружність своїх м’язів, почув власну сторожку ходу, ритмічні удари серця.

Сходи йшли круто вгору. Було схоже, що звуки глухли, наче в лабіринті, їх поглинав каскад сходинок. На порозі кімнати він на мить зупинився, наче збирався проникнути в таємницю, залишаючись невидимим. Потім зайшов: кімната була порожня. Тут, на висоті південної вежі, місяць виплив над кронами дерев величезною холодною рибиною, і стіни засвітились, як удень. Від вікна до неба виткалася невагома срібляста стежина.

Хольгер чекав. Та все навколо лишалось незмінним, і час, позбавлений зв’язку з подіями, плив то пришвидшено, то повільно. Хольгер підійшов до столика й обережно доторкнувся до легкого згортку. Вважається, що феї дуже низенькі, одначе покривало було майже нормальних людських розмірів. Принаймні коли Хольгер розправив його і підняв за ріжки, тканина з м’яким шурхотом опустилась до підлоги.

І тут він вловив ледь помітний рух. А ще за мить за покривалом з’явилась жінка. Руки самі заклякли в повітрі. Поволі піднімаючи голову, він відчував, як від скронь аж до долонь швидко котиться тепла хвиля. Прості, наче квіти й трава, обриси її обличчя, лінії шиї, рук робили її схожою, мабуть, на всіх вродливих жінок. Але зразу ж помітив і майже невловиму відміну: чи то в широко поставлених очах, чи в коротко стриженому волоссі, що світилося якимсь особливим світлом, але водночас і відтіняло обличчя, помітив те, що змушувало Хольгера потім ще й ще пригадувати цю зустріч.

Легкий смуток був у її погляді, і всеосяжне розуміння, і тінь колишнього щастя, тінь радощів і турбот. І кожен день життя, можливо, висвітлився в її очах своєю особливою, ні з чим незрівнянною іскрою. Вона була ще зовсім дівчинкою і намагалася приховати легкий смуток чи розчарування — це Хольгер збагнув значно пізніше, коли знову й знову намагався поновити в пам’яті миттєве чарівне видіння.

Збігло, здавалось, лише кілька секунд. Хольгер усе ще тримав покривало за ріжки — увесь затерплий, забувши про свою безглузду позу. Опускаючи напівпрозору тканину, він побачив, як фея швидко нахилилась, легко змахнувши руками, і щезла, розчинилась у місячному світлі.

Хольгер підійшов до столика, сховав струмуючий шовк і, здригнувшись, обернувся, але в кімнаті було порожньо. Тільки місяць у дзеркалі на стіні забився холодною рибиною.

Годинник відстукував четверту годину ночі. Отже, в вамку Хольгер пробув уже мало не три години. Так само, мабуть, і герої шотландських казок — гості фей — не помічали плину часу.

…В готель він повернувся перед світанком і прокинувся так пізно, що можна було зразу йти обідати. Все, що пережив щойно вночі, здавалося невиразним сном. Поки він ліниво одягався, чітко пригадалося невеличке кружальце на ріжку покривала — деталь, що випадала із загальної композиції вигадливого малюнка ельфів. Вловити якусь загальну систему в химерному узорі, що його утворювали цяточки та тонкі рисочки, було важко. А саме кружальце скидалося на мішень для стрільби — концентричні смужки займали всю площину: темне “яблучко”, потім світла пляма, і знову майже чорне кружальце. По краях кружальця були зовсім вузенькі, і він так і не зміг їх полічити.

Хольгер був майже певен, що ці кружальця вже десь бачив, і тепер, умиваючись, болісно розмірковував, коли й де. Врешті виникло таке відчуття, яке буває, коли відповідь уже крутиться в голові, наче знайоме прізвище, котре спливає в пам’яті, якщо підкажуть першу букву. Він навіть перестав водить руками по шиї, а просто нахилив голову так, щоб на неї падав сильний холодний струмінь, і, коли все довкола мовби виповнилось легким свіжим туманом, а шкіру стало приємно поколювати, закрутив кран. Потім поволі простягнув руку до рушника. І цієї миті відповідь з’явилася.

Нещодавно він переглядав книжку з голографії. Смугасте кружальце було решіткою Френеля — голограмою однієї-однісінької цяточки. Досить лише освітити таку решітку — виникає цяточка, маленька цеглинка об’ємного зображення. Ось воно що, покривало фей, розмірковував Хбльгер і раптом виразно пригадав жінку із замку в короткому плащі. Так, вона була зовсім жива, тільки на підлозі не помітив її тіні.

Хольгер накреслив напрямок променів у придуманій схемі. В старому дзеркалі на стіні відбивалося світло місяця, яке падало у вікно прямо на голограму-портрет. Цяточки ельфів — майстерно вишиті лінії, рисочки, крапочки — саме і складали хвилеву копію оригіналу. При освітленні виникало об’ємне зображення. Феї вміли вишивати голограми, як скатертини чи сорочки!

Хольгерові завжди здавалося, що легенди — це не просто вигадка. Рудоволосі кельти — найвинахідливіше плем’я на планеті — розповіли цього разу і справді про своїх справжніх сусідів, фей та ельфів, що в чомусь були схожі на них самих.

Певно ж, ніхто не відповість на запитання: чи доводились ельфи кельтам кревними родичами. Та й узагалі — хто вони такі?

У легендах їх наділено дивною і нерівною вдачею, здатністю бачити і чути так далеко, що це видавалося просто незбагненним. Відчувається, що ті, хто розповів про них, не могли зрозуміти їх до кінця. Неточності та доповнення, що неминуче виникали при цьому, так спотворили цю історію, що після того, як було записано усні розповіді, вийшло мовби викривлене дзеркало, в якому вже важко побачити справжнє обличчя.

Хольгер спробував уявити, як це могло виглядати: тонкі пальці, сріблясті нитки, що, наче струни, майже нечутною мелодією бринять над легким шовком, і йому здалося: авжеж, так воно й було. Розгадав він і значення цятки, хвилеподібне зображення якої було вміщене в куточку голограми. Це справді була всього-на-всього цятка. Крапка після підпису майстра, котрий створив портрет.

Йому спало на думку розшукати книжку про фей. Хай це будуть стародавні легенди. Але з-поміж них, напевне ж, знайдеться і та, що її почув у замку. Хто знає, може, служитель щось пропустив або ж, навпаки, щось додав. В усякому разі, легенда варта того, щоб ознайомитися з нею.

У невеличкій крамниці, де й покупців було лише двоє, — він сам та сивий гостроносий дідусь у пенсне, — серед паперових реліквій знайшлося і розтріпане, двадцятилітньої давності видання казок про фей.