— Чого він побіг туди? — запитав Таппінгер.
— Коли не відрізати решток рота, за кілька хвилин обидві половинки стануть самостійними м’ясними грибами і все почнеться спочатку.
— О гідра! — В голосі президента компанії чулося схвалення і подив. — Семе, не займайте! — гримнув він.
Сем спинився від раптового окрику. Обидві половинки тим часом почали згортатися, як згортається їжак, ховаючи живота. Поки Сем розмірковував, чи слід йому виконувати наказ президента, половинки гриба перетворилися на дві кулі значно меншої величини. Та, що була ближче до Сема, крутнулася в його бік, і біолог кинувся навтіки.
Спільман, показавши рукою на сплюндроване поле, гостро сказав:
— Таппінгере, ви нищите нашу місцевість!
— Вашу, таки вашу… — примирливо відказав президент. Він витяг із спідньої кишені складений учетверо аркуш і подав Спільманові. То була дарча на замок і 2500 акрів землі, завірена столичним нотарем. — Мушу ж я знати до кінця можливості нової системи.
— Ваша допитливість нам дорого коштує, — зауважив Сем, відхекуючись. — Та й для вас це небезпечно…
Але для Таппінгера, здавалося, перестали існувати його супутники. Він не відривав очей від гладких істот, які з подвійним апетитом знищували траву і все, що в ній водиться. Вітер став рвучкішим. На чорній рівнині вперше закрутився вихор, і скоро в небо уп’явся стовп пилюки й газів. Згодом важка хмара тієї суміші заступила сонце. Два “дощовики”, пооб’їдавши простір уздовж злітної смуги на кілька десятків гектарів, швидко досягли розмірів гриба, з якого утворились. Один з них перекотився через вузьку вже для нього бетонну смугу, заходився голити місцевість з другого боку.
Першим не витримав Спільман; вхопивши президента за барки, він ревнув у хітинове лице:
— Таппінгер, кінчайте випробовування!
І, наче на підтвердження його словам, обидві кулі, одна по одній, луснули, утворивши чотири половинки, які почали швидко згортатися. Сем кинувся до однієї з пар і встиг відрубати ротовий отвір разом із зубами. Друга половина тим часом згорнулася, і Семові довелося тікати. Перера, не очікуючи на команду Таппінгера, кинувся до другої пари і почав садити кулями в обидві половинки.
— По зубах, Джюре, по зубах! — кричав Спільман, але здоровань не чув його за тріском автомата.
Кулі зникали в живому м’ясі, не завдаючи потворі ніякої шкоди. Перера не шкодував набоїв, він затято полосував довгими чергами вздовж і впоперек. Раптом сталося несподіване: “дощовик”, у якого Перера впритул садив із автомата, крутнувся і збив здорованя з ніг.
Тієї ж миті кількатонний тягар пригнітив чоловіка до землі. Над курною рівниною пролунав крик розпачу й болю.
Президент компанії, пожбуривши ціпок, на якого досі спирався, кинувся до літака. Біологи — слідом. Дихати було важко; при самій землі стелилася важка завіса пилюки й газу, але Таппінгерові, здавалося, не потрібно було повітря: він не біг, а стрибав, як цвіркун, великими і легкими стрибками, поли його смокінга тріпотіли, мов чорні крила. Коли біологи опинились біля літака, з кабіни вже чути було його тривожний голос:
— Негайно два вертольоти з вогнеметами і гарматами! Ви чули? Негайно! Так, до вілли… — По цих словах Таппінгер вискочив із кабіни і важко обіперся об літак.
Між тим “дощовики” й далі нищили все довкола, отруюючи повітря їдким газом. Один з них був уже на узліссі сельви. Другий і третій котилися до затоки й океану. Спільман з відчаєм дивився на чорну, як після пожежі, площину. Таппінгер, глянувши в той бік, де лежав автомат, перехрестився
Вертольоти приземлилися неподалік, на злітній смузі; звихорене гвинтами повітря здійняло хмару куряви. По кількох хвилинах двоє в цивільному вже стояли перед Таппінгером.
— Ясно, пане президент, — гаркнув один із пілотів. — По розривному снаряду на потвору. Гадаю, вистачить.
— Не раджу, — втрутився Сем. — Наробите ще більшого лиха. Із кожного шматка, в якому зостануться хоч залишки ротового, отвору, виросте новий гриб.
— Тоді підсмажте вогнем, — Таппінгер нервово махнув рукою.
— Спалите сельву, — зауважив Спільман. У його холодному погляді, спрямованому на президента компанії, читалися зневага й цікавість. — Не вистачить усіх ваших мільйонів, Таппінгере, щоб відшкодувати збитки.
— Що ж робити, хлопці?! — голос керівника компанії благально затремтів.
Біологи німували. На узліссі захиталась крона і повалилося велике дерево, по хвилі ще одне, розриваючи ліанові пута, гупнуло в пилюку. Над затокою урвався чаїний лемент; зграї цих швидкокрилих птахів кружляли тепер далеко від берега, над поки ще чистою водою. Натомість плесо, вкрите шаром легкого шлаку й піни, морщилося водориями, і здавалося, що на дні точиться запекла боротьба між велетенськими доісторичними чудовиськами.
— Ходімо, — сказав Спільман колезі.
— Заждіть! Габрієлю, благаю, придумайте щось! — від лискучої хітинової маски президента компанії не лишилося й сліду, вона ніби полущилась і обсипалась, У відкривши лице пойнятої розпачем людини. — Я заплачу, я відшкодую вам усі збитки. Ось, — Таппінгер витяг із кишені чекову книжку і тремтячою рукою вивів у ній суму з п’ятьма нулями. — Тут подвійне, ні, потрійне відшкодування. Ну, прошу, вас, Габрієлю! Заради вашого свята, якого ви колись тут зазнали… Заради Марієтти!
Спільман здригнувся. Слова Таппінгера викресали спомин, який, ніби блискавка в горобину ніч, освітив усе довкола, і він на мить побачив рудоволосу дівчину серед росяної зелені, яскравий диск сонця над затокою, чистого і прохолодного, неначе щойно з ранкової купелі. Але блискавка згасла, і перед очима знову постала сіра, курна пустеля, узлісся, на якому падали дерева, багнисте плесо, затоки, в його вухах уже вкотре пролунав розпачливий крик добряги Перери.
— Не треба згадувати про те, — холодно відказав Спільман.
Він подумав, що пам’яті не зітреш і не купиш за гроші, як не купиш і звичайної порядності.
Сем узяв чек. Його вилицювате індіанське обличчя залишалося непроникним, лише в розкосих очах, як у жертовнику, палахкотів лихий вогонь жерців доби Монтесуми.
— Пішли, бо буде пізно, — мовив Сем.
Вертоліт, розганяючи гвинтами хмари газу й куряви, завис над сплюндрованим узліссям. “Дощовики” — їх уже було більше сотні — жадібно обгризали кору з повалених дерев; оббіловані стовбури скидалися на кістяки велетенських тварин. Спільман натис на гачок, куля влучила в найближчу потвору, яка жадібно ласувала молодою паростю. Жодних змін. У череві “молоха” зникали все нові кущі й деревця. Лише перегодя із вертольота помітили, що м’ясний гриб, у якого влучив Спільман, став не таким активним, здавалося, він наситився: вжеле крутився дзиґою, лише спроквола накочувався ротом на їжу. Нарешті зовсім спинився, і, нерухомий, тепер особливо нагадував справжній гриб-дощовик, тільки велетенських розмірів.
— Чим ваш колега стріляє? — поцікавився один з пілотів у Сема.
— Кулями, начиненими штамом нітрофікуючих бактерій. Потрапляючи в організм гриба, вони розкладають аміногрупу білка.
Низько над океаном, аж до білої смуги прибою на кораловому рифі, нависло руде шумовиння, що його гнав з-над материка вітер. Гвинти шматували ту суміш пилюки й газу. Клапті рудого туману затуляли ілюмінатори, і пілот змушений був знизити вертоліт аж до самої поверхні хвиль, на якій де-не-де гойдалися купи сірої піни. В прозорій океанській воді “дощовиків” не було видно, проте дно нагадувало пустелю під водою — жодної водорості, жодного живого створіння. Тільки неподалік від коралового рифу біологи уздріли багато чорних зубчастих предметів — решток ротових отворів. Над ними сновигали сірі тіні акул.
— Хоч раз прислужилися людині, розбійниці, — пробурмотів Спільман.