Повернули до затоки. Пасат устиг повимітати з материка рештки газопилових скупчень, і тепер очі сліпило призахідне сонце. Від його близького палу, здавалося, ось-ось займуться смарагдові гребені лісу. А в затоці точилася запекла боротьба. Спільман, прикрившись долонею від сонця, спостерігав, як у бурунах каламутної води, що скипали над єдиним уцілілим грибом, мелькали чорно-жовті риби.
— Тут наші кулі зайві, — мовив біолог. — Піраньї.
Вертоліт узяв напрямок на бетонну смугу; в промінні призахідного сонця вона здавалася розпеченою до червоного. Пронеслись над самітнім згорбленим Таппінгером, який стояв над урвищем біля берега. Його чорна нерухома постать скидалася на пам’ятник цвіркунові.
Ігор Росоховатський
ДУМКА
Дорога, що в’ється гвинтом по схилу, стрімко пірнає в ущелину. Злякано вищать гальма. Шлунок злітає кудись аж під горло, слина стає гіркою. Чи то кермо упирається в підборіддя, чи підборіддя — в кермо.
Попереду виростають, зачудовано пропливають мимо блідо-сірі обриси скель.
Ніби змія, сичить під колесами дорога, запаморочливо петляючи над безоднею. Кермо стає неслухняним, слизьким, як риба. М’які подушки сидіння в одну мить тверднуть, в них невідь звідки з’являються тверді кути, впиваються в тіло. Нараз тіло на мить зависає в порожнечі.
Падіння — зліт — падіння. Невагомість — перевантаження. Всередині все обривається. Легені стиснуті обручами ребер. Немає чим дихати…
Не розумію, як мені ще вдається втримати кермо. Очі автоматично фіксують шлях. Зелені пагорки то підстрибують, то опускаються.
Бетонка скінчилась, починається степ. Машина дрібно підскакує, від чого нудота підкочується аж до горла.
Куди я їду?
Не знаю.
Чому не змінюю маршруту?
Теж не знаю.
В пам’яті зринає обличчя з тонкими злими губами.
— Не раджу випробувати цю машину. Виграш великий, та завеликий і ризик. Усе, що ви робите, ви повинні робити з поправкою на те… — Очі його прицілилися, глянули просто в мої, вкололи гострим поглядом, тонкі губи вигнулися, завершили удар: — з поправкою на те, що ви невдаха.
Ну що ж, це я знаю без його підказки. Занадто добре знаю. В інших випробувачів є хоч перерви, є нормальне людське життя. У мене його немає. Щодня одне й те саме. Збагатитися я міг би вже давно. Та зупинити цю несамовиту гонку чомусь не можу.
Якась невблаганна сила з шаленою швидкістю жене мене вперед.
Нарешті знову виїжджаю на асфальт. Збільшую швидкість. Крутий поворот — і вмить тверднуть подушки сидіння. З правого боку на мене летить будинок, Одночасно в голову лізуть слова: “З поправкою на те…”
Господи, тільки б прогнати із свідомості цю фразу — розпечену скалку! Або хоча б не продовжувати її. Пам’ять, стій!
Вивертаю кермо — будинок промайнув мимо.
Ліворуч дерево — кидаю машину в другий бік.
“З поправкою на те, що…” Далі не згадувати!
Зненацька попереду виростає стовп — ковток повітря каменем застрягає в горлі. Невже й цього разу врятуюсь? Якби ж не ця проклята фраза, яку загнали в мій мозок. Загнали, мов отруєний кинджал.
“…з поправкою на те, що ви…” Так знищують конкурентів.
Неймовірним зусиллям волі примушую себе думати про інше — про матір, яка чекає на моє повернення. Якщо мене не стане, життя втратить для неї будь-який сенс. Із чотирьох її дітей живим лишився тільки я. Єдина надія. Хоча б заради матері я повинен жити.
Ще один стовп виринає мов з-під землі. Удар. Кермо вгрузає в груди, роздираючи куртку і шкіру. Дзенькіт скла. Це останнє, що вловлює моя свідомість, огортаючись густим мороком…
…Ніч. Світло фар. Назустріч, неначе танцюючи, біжать білі берізки. Промайнули і зникли. А мечі світла вже вихоплюють спуск до мосту.
З мовчазним докором хитнулася назустріч обпален; верхівка дерева. Чорний клубочок важко злітає з не: То ворона, злякавшись світла, шугнула в ніч.
Навіщо я знову мчу назустріч власній загибелі? Зараз загальмую, вимкну запалювання.
Та зринають спогади про наречену. Про ніжність, що світиться в прозорих мочках її вух, про тонку, ніби на мармурі, блакитну жилку на скроні. Якщо я впораюсь із завданням, то одержу винагороду і ми зможемо нарешті одружитись, поїдемо до теплого моря, до пальм. Будемо лежати поруч на гарячому піску, лежати нерухомо, в жагучій млості. Нерухомість — ось про що я мрію! Вона необхідна мені хоча б на деякий час, щоб стерти з пам’яті мигтіння стовпів і будинків.
Іноді я заздрю самому собі — такому, яким був двадцять чотири роки тому. Тоді моє життя тільки починалося, мені було тепло й затишно у материнському лоні. Я був захищений від цього світу ураганів і шалених швидкостей, від заздрісників, недоброзичливців, від ворогів і друзів, від усіх, хто мені щось наказує і примушує щось робити. І коли я нарешті оженюся, коли народиться мій син, йому спочатку буде так само тепло й затишно.
Та все це тільки мрії. Щоб вони здійснилися, треба мчати крізь злякану ніч, розрізаючи її на нерівні частини ножицями променів. Треба витискати з двигуна, із шасі, з передач усі їхні резерви, треба випробувати не лише конструкцію, але й сам метал на міцність.
Я не просто гонщик-спортсмен, а водій-випробувач. Перевіряю дослідні зразки автомобіля в різних режимах, щоб конструктор міг внести необхідні зміни в модель.
Ніч, неначе кажан, безшумно летить просто на мене, розправивши чорні крила. Вона намагається заколисати і приспати мене, приглушити тривогу, а разом з нею і готовність приймати миттєві рішення.
Колона машин мчить назустріч. Фари засліплюють. Вмикаю і вимикаю світло. Встигаю помітити, що міст раптово закінчується, обривається, неначе зрізаний ножем. Попереду — безодня. Лечу в неї разом з машиною. Удар. Пітьма…
…На екрані моєї пам’яті, десь у самісінькому куточку, світиться блакитне віконце, всередині якого миготять, тіні. Невиразні, розпливчасті… Та все ж я згадую десятки своїх смертей, біль, що їх супроводжує, такий пекучий, для якого й назви годі придумати.
…Машина виїхала на галявину. Двигун чмихнув, завив, знову чмихнув і захлинувся. Доводиться вилізати.
Сморід трупів, що переповнили траншеї. Величезна спина з випнутими лопатками, нерухомі клуби м’язів. Немов обвуглена гілка, з купи тіл стирчить рука. Не до речі згадую дівчину з вологими від полуниць устами, із запахом тієї духмяної ягоди, з тонкою, як на мармурі, жилкою на скроні…
Вона казала: “Я дуже хочу прийти до тебе сьогодні, та от невдача — саме сьогодні в подруги день народження”. Вона думала — дурненька! — що я вірю їй. Та я вже був не настільки юний і недосвідчений, щоб не знати банальної життєвої істини: якщо дуже хочеш прийти — прийдеш. І я здогадувався, що в неї є хтось інший і вона піде на побачення до нього. Здогадувався і — сумнівався, гнав здогади подалі від себе.
І знову ж не тому, що недосвідчений, а тому, що засвоїв істину: щоб життя не стало мукою, треба вміти вірити — вірити в майбутнє, в чиюсь вірність і чесність, хоча б у те, що кохана чекає й жити без тебе не може. А щоб вірити, треба не помічати, коли кажуть неправду ті, кого любиш…
Коли це було? Навколо — чорні вирви, смердючі траншеї, уламки кісток. Сірі, мов хмари, цинкові домовини, сірі домовини на зеленому тлі оббивки кабіни.
Дублер квапить мене, пострілює праворуч, ліворуч, хоч довкола не видно жодної живої душі. Все одно лишатися поза машиною небезпечно. Щосекунди ризик зростає. Небезпека — не тільки у ворожій кулі. Саме повітря тут небезпечне. Бактеріологічні бомби зробили його Н-середовищем, поміж собою ми називали його надбіологічним. Одного разу через аварію я був змушений вийти з машини і пробув на повітрі більше п’яти хвилин. Мені вивертало всі нутрощі, лихоманило. Всередині нестерпно пекло, доки організм чинив ще опір.
Потім стало легше.
Невже легше? Смерть — полегкість? Та чи вмер я тоді? А може, минула криза і я одужав? Одужав для нових боїв і мук?