— Он воно що… — Іван Терентійович ображено скривив губи. — Я ж тобі обіцяв вигідного покупця, куди поспішаєш. А це якийсь неприємний тип. Дивлюсь — бродить по малиннику, як ведмідь.
— А ви чого піднялися так рано?
— Вік уже такий, не спиться. Вийшов у сад подихати.
Клим глянув на сусідське подвір’я.
— Томик, я бачу, останнім часом квартирує у вас?
Губський якось нервово заусміхався:
— З чого ти взяв? А-а, мотоцикл стоїть… Ні, це він його у нас залишає, коли ввечері добряче хильне. Ліна забороняє йому їздити після чарки.
— А куди це поділась Тоня, щось давненько не бачив її? — Клим перевів розмову на інше.
— Сам не знаю. Певно, десь у місті. Та ти не переживай, — Губський багатозначно підморгнув Климові. — Це в неї звичка така — щезати по-англійськи. Скоро з’явиться, можу навіть сказати, коли… В середу. У мене намічається ювілей, п’ятдесят стукнуло. Ось тоді й прибуде Антоніна. І ти заходь, буду радий.
— Дякую, прийду.
— Ну, годі, годі… Іди вже, а то тремтиш від холоду, ще простудишся. І в мене буде на одного гостя менше.
В цей час грюкнули двері в домі Губського. На подвір’я вийшла дружина Івана Терентійовича з якоюсь одежиною жовтого кольору в руках. “Та це ж Томикова куртка! — здогадався Клим. — Виходить, він тут…”
Повертаючись додому, Клим заглянув у поштову скриньку. Дістав листівку — від Ніни. Вона повідомляла, що прізвище того, якого боялася мати, — Панков.
15
Сутінки підкралися непомітно. Блідий серп місяця з’явився у прямокутнику вікна і, здавалося, з цікавістю заглядав у кімнату. Клим не вмикав світла. Він думав про Тонго. Всього лише кілька зустрічей, короткі прогулянки, розмови, вважай, ні про що. Чому ж так сумно без неї? Чому все частіше він думає про цю дівчину, навіть розмовляє з нею подумки? Чому непокоїться зараз, коли вона несподівано зникла? Клим тільки тепер відчув, ким вона стала для нього…
У сінях щось упало, почулися кроки. Двері до світлиці відчинились, і пролунало хрипке:
— Є тут хто?
Клим намацав рукою ковпак настільної лампи, повернув його до дверей, натиснув кнопку.
Двоє молодиків, мружачись від яскравого світла, стояли на порозі. Ярчук одразу впізнав їх — Козир і Дональд Дак.
— Поверни свій прожектор, — це сказав Козир.
Клим повернув ковпак лампи, і двоє непроханих гостей, сторожко поглядаючи на нього, ввійшли до кімнати. Мовчки сіли — Козир біля столу, Дональд Дак у кутку біля дверей.
Клим сидів на дивані, праву руку тримав у кишені штанів — хай думають, що там зброя.
— В мовчанку будемо гратись? — першим порушив напружену тишу Клим. — Чого прийшли?
— Сам же через фарцового передав… — знову прогугнявив Козир.
— Я зі шпаною не звик говорити. Домовлялися…
— Не бризкай слиною. Ти хотів розмову — ходімо.
Несподівані гості разом підвелися. Клим зняв куртку із спинки стільця, рушив до дверей. Козир за спиною вимкнув лампу. Дональд ішов попереду.
Біля воріт стояв “Москвич”-фургон. Дональд відчинив задні дверцята.
— Ти що в душогубку мене сунеш? — обернувся Клим.
— Не задихнешся. Тут близько!
Козир підштовхнув ззаду плечем, а Дональд притулив до ребер якийсь гострий предмет.
— Забери гвіздок, недоноску. Дай гляну, що там за салон.
Козир клацнув запальничкою.
— В кутку каністра, сідай туди.
Дверцята зачинились, і Клим опинився у суцільній темряві. Машина рушила з місця і за кілька хвилин викотилась на окружну дорогу…
Клим стояв у вузенькому дворику. Роззирнувся. Високий паркан, собача буда, похмура, неосвітлена будівля.
Козир підштовхнув Клима, мовляв, іди вперед. Дональд стояв уже біля вхідних дверей похмурої будівлі. Хтось клацнув вимикачем, кілька разів блимнуло, і спалахнуло тьмяне денне світло. Приміщення, куди вони ввійшли, було захаращене меблями. Скрізь бруд, пилюка, розкидані речі. Склад якийсь, чи що?
— Сідай, хлопче, — голос низький, хрипкий.
Клим обернувся — на прямокутнику дверей чорна штора, звідти, з другої кімнати, зверталися до нього. Він попрямував до штори, але той же голос зупинив його:
— Не туди, хлопче. Он стілець, сідай на нього, щоб я бачив тебе. І ти, Петре, побудь біля нього, — це вже стосувалося Дака.
Ярчук сів, закинув ногу на ногу. Він ніби аж фізично відчував на собі пильний, вивчаючий погляд з-за штори.
— Схожий, — прохрипів голос після тривалої мовчанки. — Я, хлопче, з твоїм татом знався тридцять два роки. І на волі, і у відсидці…
— Знаю, — недбало кинув Клим. — Не тягни гуму. Давай знімай чадру, а то якось незручно говорити…
— Поспішаєш, як голий у лазню. Чадра не заважає ні мені, ні тобі. Твоя хата під наглядом?
— Чого питаєш — сам же пильнуєш. Начинка тобі спокою не дає. Напустив жуків, землю всю перекопали. Дзуськи! Не на того надибав. Моє при мені буде!
— Духаришся, хлопче? А в сортирі тебе топили коли-небудь?
— Не лякай, дядю. У нас підстраховка надійна. На випадок чого — дістанемо!
— Хто ж тебе прикриває тут, синку? Один, як палець.
— Не турбуйся. Одне скажу — я своїх попередив: якщо зникну, напускайте лягавих на гнізда. Свояків тут у мене немає, це правда. А гнізда ваші давно від баті знаю. І ці Висілки.
З тривожного погляду Дака Клим зрозумів, що не помилився. Ще у дворику він почув запах сірки — значить, коксохімічний завод десь поряд.
Запанувала напружена тиша. Очевидно, за шторою обдумували ситуацію. Нарешті невідомий озвався:
— Отак вір людині. А казав — кров’ю харкатиму, а сина до діла не допущу… Ну годі, кажи, де коробка?
— Давай умовимося, дядю. З тієї коробки я беру своє, що було за батьком. Решту віддаю, по доброті своїй душевній.
— Сопля, кому мізки крутиш? Куди ти дінешся з коробкою? До вокзалу не дотягнеш, у каналізації протухнеш.
— Тому й ділюсь, що знаю про це, — спокійно кинув Клим. — На нарах проходив навчальну програму, вищу освіту маю. І ще ділюсь, бо… хочу знати, хто батька порішив. За це половину віддаю.
За шторою мовчали. Клим був певен, що там не одна людина. Може, радяться? Що ж, нехай. Головне, що клюнули.
— Гаразд, хлопче, вважай, домовились, — несподівано рішуче прохрипів голос. — Твоя частка — четвертина…
Клим скочив, удаючи обурення, з табуретки, але тут же відчув на спині гостре лезо ножа. Дональд Дак був напоготові.
— Не сіпайся, з тебе вистачить. Моли бога, що досі не пришили… тільки завдяки давньому дружку Даниловичу… І запам’ятай: усі папери в коробці мої.
— Якщо не купюри — бери, мені макулатура не потрібна.
— Домовились. Завтра привезеш коробку.
— Сюди? Е ні! Пошукай іншого дурня. Одержиш у мене дома.
— Так вона там? — вирвалось у того, хто був за шторою.
— Там чи не там, про це мені знати. Стрінемось — передам. І все, втомився від балачки. Не звик я чучвиритись, баланду травити.
Клим підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Зовні він був спокійний, навіть упевнений, але думка пульсувала гарячково: “Як тепер вони поведуться? Повірили? Невже…”
— Добре, — обізвався голос із-за штори. — Відвезіть його. Завтра чекай, тільки без понту, якщо жити хочеш…
Дональд Дак провів Клима через двір до фургончика, біля якого стовбичив Козир.
— Садови його в кабіну, він це місце знає, — кинув Дональд Дак і повернувся у двір.
Козир мовчки сів за кермо, Клим рішуче відчинив другі дверцята. Їхали весь час мовчки, і тільки коли вискочили на окружну дорогу, Козир пробурмотів:
— Обнишпорили всю хату, землю довкола порили — нічого не знайшли. А вона, виявляється, там…
— Могли сто років землю рити, — спокійно мовив Клим, заплющив очі і відкинувся на спинку сидіння.