У Тониній кімнаті він сів у крісло біля вікна, відкинув голову на м’яку спинку й одразу наче провалився у прірву…
За вікном густішали сутінки, внизу дико завивав магнітофон…
17
Він прокинувся: здалося, його кликали. Трусонув важкою головою, огледівся. Тонина кімната була освітлена промінням вуличного ліхтаря, яке проникало через незашторене вікно. Стрілки на будильнику, що мирно цокав у плямі світла, показували чверть на другу. Мертва тиша огорнула будинок. Болісно нило плече. В коридорі почулися легкі кроки. Двері розчинились, і на порозі з’явилася дівоча постать.
— Клим, це ти?
— Тоня!
— А я думала, що вже не побачу тебе. Ти мене чекав, любий? Тихше, тихше, — Тоня наближалася до нього.
— Чому ти шепочеш? Що з тобою?
— Тихше, дурнику, — вона приклала теплу долоню до його вуст. — Мама спить за стіною.
— Ну й що? Ми ж нічого…
— Я люблю тебе, Климе, і хочу… — вона рвонула змійку, сукня ковзнула з плечей. — Іди сюди, Климе…
Клим звільнився з її обіймів, пішов до дверей.
— Навіщо тобі це треба, Ліно? — запитав, обернувшись від порога. — Не варто, справді, будити маму. До того ж у тебе такі незабутні парфуми.
Ліна пронизливо зойкнула: він не пішов на приманку, впізнав її. Вона несамовито заверещала і кинулась до Клима, але він уже зачинив двері на ключ і рушив сходами вниз.
Вибравшись у двір, причаївся за деревом, розгледівся. Довкола панували темрява і нічний спокій. Та ось біля осичняка блимнув вогник сигарети. Клим сторожко пішов уздовж загорожі, проліз у дірку, яку вже давно запримітив, і попрямував на вогник. Ось вони де. Світло акумуляторного ліхтаря тьмяно виблискувало на стовбурах осичок. Хтось завзято орудував лопатою, розгрібаючи лісовий грунт. Було чутно, як тріщало коріння і важко дихав нічний шукач скарбів. Невже його ніхто не підстраховує? Ось Клим почув, як зазумерив металошукач, — значить, щось знайшов. Клим переходив від дерева до дерева, наближаючись до землекопа, який так захопився своєю роботою, що забув про будь-яку обережність. Тепер їх відділяло якихось п’ять-шість метрів. Томик, а це був він, відкинув лопату, порпаючись у викопаній ямі рукою. Купа свіжої землі чорніла біля смітника.
— Ну що, знайшов, гад? — Клим кинувся до Томика.
І в цю мить оглушливо пролунали один за одним два постріли. Клим упав на землю, а Томик метнувся в нічну темряву. Клим скочив на ноги і побіг за ним. Пролунав ще постріл — ззаду. Він обернувся, і тут велика долоня затулила йому рот. Та це ж Степаненко, покупець!
— Ах, так ось ти хто!
— Спокійно, товаришу Ярчук. — Масивний Степаненко відпустив Клима, прислухаючись до тупоту, який віддалявся в напрямку окружної дороги. За хвилину запрацював двигун автомобіля, і тут же озвався другий, але трохи ліворуч…
— Савченко, Нікішин, до мене!
До них підбігли двоє чоловіків, і Клим з подивом упізнав у них гостей Губського.
— Та хто ви такі? — розгублено запитав він.
— Капітан Сай, давайте знайомитися ще раз, товаришу Ярчук.
Клим ніяк не міг збагнути, що тут робиться, і тільки здивовано кліпав очима.
— Савченко, заберіть добро, яке він тут лишив. Сфотографуйте. Хто зараз на зв’язку?
— Практикант.
— Козирєв де?
— Відвезли вже, товаришу капітан.
— Тоді ввіряю вам цього слідопита, лейтенанте. — Сай легко обняв Клима рукою. — Діяв за власною ініціативою. Щоправда, даремно ризикував. Поговоріть з ним, він у курсі справ, може, щось нове з’ясується.
— Томика випустили, — буркнув Клим.
— Далеко не втече, — спокійно мовив капітан Сай. — Та й на Пана нас виведе.
— А ви що, не знаєте, де він? На Висілках.
— Там його вже немає, втік.
— Так я знаю ще дві його точки.
— Це інша річ. Гайда до машини!
Клим нечутно причинив двері — Тоня сиділа спиною до нього, схилившись над портативним передавачем. Почувши кроки, вона обернулась, завмерла від несподіванки. Та ось по її повних устах майнула усмішка — бентежна й лукава водночас. Клим теж усміхнувся втомлено і щасливо.
— Передай опергрупам, що капітан Сай наказав припинити переслідування. Є нові дані, він про все доповість сам. Щойно виїхав у місто.
— Здрастуй, — сказала Тоня м’яким, трохи охриплим від утоми голосом, — здрастуй, Климе…
18
Томик гнав машину на шаленій швидкості. Придорожна посадка викидала назустріч світлу фар химерні вночі, наче гіпсові, гілки-руки. Ці руки, здавалось, ось-ось схоплять його в свої цупкі обійми.
Верескнули шини, його майже відірвало від керма на повороті. Ця рокада в полі не була розрахована на таку їзду. Озирнувся — хвоста поки що не видно. Минуло вже майже чверть години, і відсутність погоні насторожувала Томика.
Він напружено вдивлявся у світлий край асфальту, що несамовито біг назустріч, як свого часу на ралі, в нічних пробігах. Закохана пара, що йшла узбіччям, злякано шарпнулась убік. Білуватий силует зайця промайнув через дорогу попереду. Томик стиснув зуби — досить з нього поганих прикмет. Головне — чому старий хотів завалити його? Чи не тому, що сам…
Машина вилетіла на міст над спокійною річкою. Поодинокі вогнища рибалок, чорні обриси наметів під берегом віддзеркалювались у воді. Доглянутий автомобіль Губського вив у чужих руках, верещав на поворотах шинами.
— Лахудра… не втримала фраєра! А каса вже була в руках…
Томик вилаявся і загальмував. За річкою був пост ДАІ, і він звернув на путівець. Машина затряслася на вибоїнах. Побігли ряди охайних будиночків, розбуркані пси захлинались від гавкоту. Десь тут повинен бути поворот на Верхівці, а звідти вже зовсім близько до центру. В цю ж мить Томик помітив у дзеркалі дві цяточки світла, що пірнали далеко позаду. Він додав газу.
…Наче притиснутий якоюсь відцентровою силою, Томик мчав по дузі. Десь в осередку цієї сили перебував невидимий Пан. Він навіть не знав напевне, де його тепер шукати.
Томик влетів на Рибну і, пірнаючи в сонні прохідні двори, примудрився вискочити у верхній частині міста, навпроти Нового театру. По яскраво освітленому проспекту пробігали поодинокі таксі, світлофори були вимкнені, над перехрестям одноманітно спалахували мигалки. Він вирішив не кидати машину до найостаннішого моменту, коли вже нікуди буде подітись. Рвонув на підйом, знемагаючи від світла ртутних ламп, наче сова під сонцем, швидко звернув на Козачий спуск і скотився до темної набережної. Тут шосе було порожнє й широке, чорні непроглядні кущі бузку закривали дорогу від будинків. Він мчав по пологій дузі набережної повз тротуар з чавунною огорожею. Над річкою праворуч здіймався величезний собор, і Томикові — треба ж таке — раптом закортіло перехреститись.
І тут же він знову помітив відблиски чужих фар позаду. Вони невблаганно наближались. Рвонув машину і за поворотом вискочив на газон, оточений кулеподібними кущами. Вимкнув запалювання і сидів нишком у цій схованці, поки дві плями світла не пронеслись повз нього. Можливо, це були й не оперативні машини… Треба було рушати, але Томик розслаблено сидів у теплій темряві, що тхнула бензином та алкоголем, не наважуючись завести двигун.
Він видряпався по цегляній загорожі й уважно обдивився двір, оточений низькими дахами. На лавочці двоє п’яничок сперечались про щось неголосно, у вікні Михая горіло світло, певно, грали в карти.
Томик сповз зі стіни й пірнув у двері підвальчика. Озирнувся на п’яниць: один щось белькотів, другий вмощувався спати на лавочці.
Пройшов темним коридором, що пропах згірклим маргарином. У кінці коридора наткнувся на двері, оббиті дерматином. Знайома дівка зразу ж відчинила Томикові. Вона дрімала біля входу в парусиновому складному шезлонгу. На трьох столах ішла гра — хвилі тютюнового диму зависли під стелею. Це було знайоме йому збіговисько. Томик з кривою посмішкою дивився, як видовжується, блідне пика в Дональда — Каченя відчуло біду в його приході.