Він зачерпнув рукавицею сніг, жадібно ковтнув його, обпікши горлянку, відсапавсь і подався далі. Поступово збагнув, куди біжить, — шосе, ясна річ, перекрите, та й на вокзал треба було добиратися тижнів за два раніше, тепер є одна дорога, на виїзну вітку, — там підйом, состави йдуть повільно, дід столітній і той зможе…
“Невже опери?” — Краєв закляк біля цистерни. Присів, виглянув із-за реборди колеса — на під’їзних коліях з’явилися дві постаті в білих кожушках. Він вилаявся, перечекав, затамувавши подих, поки білі постаті зникли за деповським складом. Потім перебіг назгинці на другий бік состава, скотився під насип. Зрозумів, спиною відчув — помітили. Нишпорив очима по снігу, по дворах Щепихи — ось вони, поряд, але не встигне добігти, гола, біла смуга між коліями і темними садами аж виблискує, ніби фольга. І тут його погляд зупинився на круглому отворі під насипом, тунелі для спуску води. Кинувся стрімголов, утиснувся, затягнув чемодан. Причаївся, дихав у шарф, щоб не почули. Згори долинула кваплива хода, приглушені голоси:
— Треба було вівчарку взяти. Дивись, нікого не видно?
— Ні, здається. Як у воду впав.
— На свіжому снігу одразу б сліди помітили, а тут, вважай, уся Щепиха через насип на комбінат ходить, заслідили, затоптали.
— Ех, якби собака…
Голоси віддалялися. Краєв не спішив виходити з рятівної темряви, хоч тут його скував пекельний холод — цокотіли зуби, тремтіли коліна, дрож проймав усе тіло. Але ж треба вибиратися, чого доброго, повернуться ті з вівчарками. І раптом спало на думку: можна цією трубою проповзти під станцією і опинитися біля водокачки, а там не те що опер, сам чорт ногу зламає поміж старих бараків і складів.
Краєв, працюючи ліктями й колінами, повз у бетонній трубі, посуваючи поперед себе важкий чемодан. Здавалося, цій моторошній темряві немає кінця, але й назад ходу вже не було…
Він був обережний, кмітливий, передбачливий. Діло знав, як своїх п’ять пальців. У главарі не пнувся, не пиячив, грошима не хвалився, тому й щастило, вважай, п’ятий рік. Збагнув, ні, скоріше нутром відчув, що їх засікли, почали обкладати, але нікому про це не сказав — ні Самсону, ні Головні, ані Жуку, нікому, крім однієї дуже потрібної йому людини… Хотів випередити і тих, і цих. І ось, схоже, сам ускочив…
Попереду замерехтіло тьмяне світло. Краєв принишк, довго прислухався, а потім обережно, щоб не гриміти чемоданом, посунув далі.
Місяць, здавалося, ще яскравіше сяяв над водокачкою, вдалині свистів маневровий, на товарній станції в морозній імлі блимали ліхтарі.
Хоч було далеко за північ, тут кипіла робота: брязкали буферами вагони, перегукувалися зчіплювачі, постукували молотки… Біля розвантажувального дебаркадера стояли двоє в кожушках, в руках у них жевріли вогники цигарок…
Краєв метнувся за контейнери, знесилено опустився на сніг, притиснув до себе чемодан. Ураз якась байдужість охопила його. Може, вийти з повинною, здатися, на це ж мають зважити?.. “А банк? Здати банк?” Ця думка ошпарила його ніби окропом. Від тваринної невгамовної злоби потьмарилося в очах.
“Лягаші кляті, все передбачили, з усіх боків обклали— ось зараз я вийду, стану перед вами на коліна, готовенький! Все висиплю: золото, діаманти, спаковані червінці… А Краєв за все відсидить: за збройний грабунок, за пущену кров, за спорожнілі контейнери, а то й сам стане до стінки, добровільно… Ні, горлянки порву, а прорвусь. Тут, на товарній!”
…Паровоз “ФД” важко сопів, готовий до відправки, довжелезний состав за ним вигнувся дугою на коліях. Від хвоста поїзда неквапливо йшов чоловік у шкіряному пальті, в чорній, як у залізничників, вушанці. На ходу він постукував якоюсь залізякою по колесах, піднімаючи кришки букс. Один з міліціонерів ковзнув по ньому байдужим поглядом, другий зовсім не звернув уваги. Коли вигин состава заховав його від міліціонерів, чоловік швидко озирнувся, вибив клямку на дверях вагона, незграбно видряпався нагору й протиснувся в чорну щілину. Сів на дощану підлогу, віддихався, обмацав себе: кишені пальта, підкладка піджака, холоші штанів обвисали від холодного металевого тягаря, пачки купюр стирчали за паском, випиналися з кишень штанів… Усе взяв, нічого не лишив. Не посіяв сліду за собою…
А чемодан, манаття — чорт з ними. Він ще не вірив, що вислизнув, та й рано радіти…
Краєв обіперся спиною об стінку вагона, сидів у непроникній темряві, боячись поворухнутися, напружено чекав. Та ось состав сіпнувся, скреготнули колеса, і поїзд рушив з місця, поволі набираючи швидкість…
2
Навдивовижу тихо й безлюдно було в Загородньому після великого гамірного міста.
Двоє неквапливо перетнули шосе і звернули у вузьку порослу споришем вуличку. Попереду йшов огрядний немолодий чоловік у вилинялій міліцейській сорочці з погонами сержанта, за ним, з цікавістю роззираючись довкола, високий смаглявий юнак. У руках він тримав потертий портфель, куртка перекинута через плече — сонце пекло немилосердно.
За зеленими купинами садків чепурні будиночки, яскраві квітники у дворах, обплетені диким виноградом веранди, розчинені навстіж гаражі.
— Всі на роботі, до міста поїхали, — ніби відповідаючи на запитання юнака, сказав міліціонер. — Тут живуть наукові працівники, художники, письменники, словом, публіка солідна.
— Відчувається. Для таких людей могли б і кондиціонери встановити на вулиці, а то задихнутися недовго.
Сержант щось хотів відповісти на цей, як йому здавалося, недоречний жарт, але стримався. Запитав з іронічними нотками в голосі:
— А що, в Сибіру прохолодніше?
— Коли як. Буває гарячіше, ніж у Криму.
Юнак прочитав напис на табличці: “Вулиця Красіна”.
— Уже близько, — мовив міліціонер, змахуючи долонею крапельки поту з обличчя.
Вулиця упиралася в зелену гущавину молодого осичняка. Тут містечко кінчалося, далі був гайок, що збігав униз по крутому схилу. Звідси було видно, як біля підніжжя гори, звиваючись, мов зеленкуватий вуж, повзе електричка.
— Гарне місце, — відзначив юнак. — Але ж куди нам іти?
— Заходь, господарю. — Сержант натиснув клямку на хвіртці, розчинив її навстіж, жестом запрошуючи юнака у двір.
За фруктовими деревами із запущеною густою кроною виднівся чорний від негоди фронтон з похиленою телевізійною антеною. Слухове вікно без шибки похмуро зяяло в безхмарне небо.
Поблизу будиночок був ще непривітнішим: глухо зачинені потріскані віконниці, дошки на підлозі ґанку прогнулися, цегляні стіни почорніли від дощів. Ліворуч від входу розкарячився ветхий сарай, порожня собача будка біля старої груші, верстак на двох укопаних в землю стовпчиках, далі примітивна плита з кількох цеглин…
Міліціонер оглянув червону печатку на вхідних дверях, понишпорив рукою в сумці, вийняв ключі й відімкнув великим, а потім маленьким замки. Зняв печатку, і вони ввійшли.
У передпокої чимось нудотно тхнуло — коли ввімкнули світло, побачили гнилі яблука на підлозі кухоньки. Сержант старанно витер підошви об повстяну постілку, і вони пройшли до великої кімнати. Клацнувши вимикачем, сержант сів до столу і розгорнув папку.
— Ну, що ж, нащадку, давай, як кажуть, обміняємося вірчими грамотами. Тут у мене акт передачі майна.
Хлопець стояв мовчки. Він оглядав незатишне житло: великий овальний стіл посередині кімнати застелений побляклою клейонкою, над ним — запилюжений абажур; міцні дерев’яні стільці з грубою базарною різьбою, віденська качалка, сервант, на якому примостився телевізор старої марки, диван з люстерком на спинці, старовинна шафа…
— Так… Ярчук Климентій Никандрович і Станевич Віктор Михайлович склали цей акт… перший прийняв, а другий передав… І так далі, згідно з описом. Давай приймай за описом.
Ярчук, ніби прокинувшись, поставив портфель на підлозі й розписався, не читаючи акт. Станевич похитав головою, очевидно, не схвалюючи такої легковажності.