— І вікна відчини, а то тут… як у склепі.
Коли Клим розчинив віконниці, ранкове сонце осяяло скромну світлицю, і вона одразу стала меншою й затишнішою. В кутку кімнати він побачив контури людської постаті, окреслені крейдою на фарбованій дощатій підлозі.
— Що це?
Сержант відірвався від опису, глянув на Клима, потім перевів погляд у куток кімнати, на підлогу, де з-під пластмасової кришки стирчали обрізані кінці проводки.
— Малюнок? Це слідство лишило. Батько твій саме в цьому місці упав і тім’ям вдарився об підлогу. Сигналізація тут у нього була, саморобна, до сарая. Очевидно, поночі схопився за оголений провід.
— Це слідство встановило?
Клим довго дивився на окреслену крейдою людську фігуру. Станевич закінчував оформляти документи.
Потім він підвівся і дістав з польової сумки товстий заяложений записник, низку ключів, якісь папери.
— Візьми. Це все його. Розберешся, що до чого. До речі, давай свій паспорт, віднесу на прописку. Втомився з дороги?
— Дякую, я сам…
— Давай, давай.
Клим дістав з бокової кишені паспорт, розкрив його, подав Станевичу. Той одразу ж помітив глянсовий папірець, почав читати.
— Так… Умовно, значить? Як же вони тебе сюди відпустили?
— Визнали за можливе.
— Ясно… — Станевич акуратно згорнув довідку, поклав її в сумку, а паспорт віддав.
— Сам зайдеш до паспортистки. І сьогодні ж. Взагалі, запам’ятай, Ярчук, у мене дільниця зразкова, я не дозволю тут… Зрозумів?
— Зрозумів, — буркнув Клим, спідлоба глянувши на сержанта.
Сержант обвів Клима суворим поглядом, повернувся і швидко вийшов надвір.
Клим зітхнув, потер долонею лоба, — він і не розраховував на добре слово, пред’являючи сержантові такий документ…
Оглянувши другу кімнатку, — очевидно, вона була водночас і спальнею, і робочим кабінетом, — Клим вийшов на подвір’я, постояв якусь хвилину, щось обмірковуючи; а потім попростував до сарая. Над довгим верстаком, біля заґратованого віконця висів рулон креслень, невеличкий кульман стояв у кутку. На стелажі — купа металевого брухту, лампа-переноска, зачеплена струбциною за крокву. Схоже, тут була майстерня. Клим узяв з верстака якийсь теслярський інструмент з дерев’яною ручкою, на якій стояв чорнильний штамп школи № 3 з інвентарним номером, покрутив його в руках, поклав на місце. На інших інструментах таких штампів не було.
Навпроти стелажа, біля стіни, виднівся тапчан ї круглий дерев’яний стілець, — батько, мабуть, працював на ньому. На старенькій розсохлій тумбочці чорнів приймач “Балтика”. В сараї стояв запах сухого дерева й автолу.
Тепер лишалось оглянути сад. Клим пройшов поміж старих яблунь до огорожі, — колючий дріт на похилених стовпцях, — за якою густою стіною стояв осичняк. Зате з протилежного боку, на межі з сусіднім садом, височіла огорожа — на бетонних стовпах напнуто вольєрну сітку. Подекуди по ній угору вилась березка.
— Добридень, сусіде! Дозвольте відрекомендуватися — Губський Іван Терентійович.
За огорожею біля кущів смородини стояв дебелий, середнього зросту чоловік у шовковій майці й світлих домашніх штанях і з цікавістю дивився на хлопця.
— Здрастуйте. Клим Ярчук.
— А я ваш сусід. Думаю, треба познайомитись. Може, завітаєте до моєї скромної оселі, відпочинете з дороги, погомонимо про се, про те, перекусимо чим бог послав. Ходімо, ласкаво прошу.
Клим глянув на “скромну оселю”: новенький, чистий черепичний дах, високі цегляні стіни, акуратно виведені під рустування, розкішний балкон з балюстрадою над зеленою гущавиною саду. Навіть з першого погляду можна було визначити, що сусід, на відміну від батька, будувався з розмахом, грунтовно й постійно дбав про своє житло.
— Дякую, Іване Терентійовичу. Радий з вами познайомитися. Неодмінно зайду до вас, але іншим разом. Сьогодні хочеться побути на самоті. Вибачте…
— Та чого там, я розумію, розумію. Не буду заважати, освоюйтесь, влаштовуйтесь. А коли що, не соромтеся, приходьте, ласкаво прошу. — Губський чемно вклонився, повернувся і рушив до свого будинку.
Зайшовши до світлиці, Клим відчув приємну прохолоду і втому в тілі. Що робити? З чого починати? Він побачив на столі товстий записник, узяв його, ліг на диван, підсунув під голову маленьку плюшеву подушку і почав гортати рясно списані аркушики…
3
Прокинувшись, Клим довго не міг збагнути, де він опинився. Тінь від рами встигла переміститися з підлоги на протилежну стіну. Глянув у вікно — вечоріло. Десь одноманітно завивав магнітофон. Пролунав горн-очевидно, неподалік був піонерський табір.
Клим відчув голод і дістав з портфеля сніданок, куди його поклала перед від’їздом сестра. Жував бутерброд і гортав записник.
Яким же був його батько, про якого мати майже ніколи не згадувала? А втім, тоді вони з сестрою ще були надто малими для серйозних розмов: йому — десять, Каті — шість. Похмурий осінній ранок, тітка тарабанить у віконце їхньої хатини на Щеписі, лементує, заламує руки… Мати працювала на третій зміні… Вибух у малярному цеху… Не довелося навіть поховати…
Що вони знали про батька? Жив з матір’ю недовго, розлучились вони ще до народження сестри. Від аліментів мама відмовилась. Клим не сумнівався: коли б вона була жива, не пустила б його сюди…
Отже, записник. Під ледериновою палітуркою — невеличка, посіріла від часу фотографія. Клим уперше побачив фото свого батька. Довго вдивлявся в його обличчя, одначе ніякої схожості ні з собою, ні з сестрою не знайшов. А може, вони взагалі не були дітьми цієї людини? Може, тому й розлучилася мати?
На першому аркушику — розклад руху поїздів, невідомо на який рік. Номери телефонів. Навпроти цифр — лише ініціали. Клим здивувався: не так-бо просто тримати в пам’яті імена й прізвища багатьох людей. Далі— записи із складними фінансовими розрахунками, правда, як міг судити Ярчук, на незначні суми, якісь технічні схеми, ескізи. На двох аркушиках — чернетка чи то листа, чи то заяви стосовно рацпропозиції…
Старі лотерейні білети, марки. Кілька адрес — знову ж таки напроти них самі ініціали… Виписки, здебільшого з технічних видань. Одна з них обведена червоним олівцем. Клим читав: “Личинка мурашиного лева викопує у піску воронкоподібну ямку різкими рухами лопатоподібної голови, заривається в землю, зовні лишаються тільки довгі щелепи. Дрібні комашки, здебільшого мурахи, проповзаючи по сипучому краю воронки, скочуються на дно й намагаються вибратися з неї. Тим часом “лев” із своєї засідки бомбардує їх піском, поки вони не впадуть аж на дно кратера, просто в отруйну пащу підступного вбивці. Через хвилину висмоктане тільце мурахи викидається з ямки, і личинка чекає на нову здобич”.
Цікава виписка. Під нею — креслення-схема, лінії, мов павутини, утворили чіткий контур сердечка. Певно, ще один варіант технічного приладу. Ярчук перегорнув аркушик і підвівся від подиву: поміж сторінок лежала знайома фотографія — він і сестра у школі, на новорічному святі… Так, так, у 1969 році… Дивно, мами тоді вже не було, як же цей знімок міг опинитися тут?
На очі Климові знову потрапив зловісний контур на підлозі, обрізані кінці проводки. Він підійшов і уважно оглянув дротинки. Потім вийшов на кухню, узяв відро, знайшов ганчірку і почав витирати крейдяні лінії.
Почувся стукіт у двері. Ввійшов худорлявий підліток у м’ятих вельветових штанях і полинялій безрукавці з емблемою якогось ансамблю. На блідому обличчі — розсипи ластовиння. У руці він тримав велику картонну коробку. Хлопчина нерішуче переступав з ноги на ногу.
— Никандр Данилович удома? — спитав нарешті.
— Спочатку вітаються. — Клим, витираючи руки, з цікавістю оглядав хлопчину. — А потім уже розпитують.
Підліток опустив голову, спідлоба зиркнув на Ярчука.
— Де ж вій? Мене Пташко прислав.
— Пташко? Це хто такий?
— Фізик.
— Який фізик?
— Учитель з нашої школи.
— А-а, ось як… Нема тут Никандра Даниловича, взагалі нема. Ясно?