— Кудись поїхав?
— Помер.
Підліток стояв, ще нічого не розуміючи, і розгублено кліпав очима.
— Отак, братику. А я його син, приїхав, значить, сюди, та пізно.
— А як же… вони ж домовилися з Пташком відбалансувати ось цей двигун, — хлопчина вказав очима на коробку. — Для гуртка…
— Для гуртка? ‘
— Ага, технічної творчості. Водневий двигун, перший у системі юнацької творчості.
Клим підійшов до підлітка, поплескав його по плечу.
— Ти ж чуєш, помер він. Нещасний випадок. А я нічим допомогти не можу, з водневим двигуном не мав справи.
— В них взагалі мало хто розбирається. Хоч він весь — тільки маховик і редуктор…
— Ясно… Мене звуть Клим, а тебе як?
— Костянтин.
— Ось що, Костянтине, сідай-но відпочинь. І розкажи мені, будь ласка, що ти знаєш про Никандра Даниловича. Я ж його зовсім не знав. Жив далеко звідси.
— Буває, — якось по-дорослому мовив Костянтин. — Мій нас з матір’ю кинув уже років сім тому. Але я про нього все знаю. Навідується часто.
— Ну ось, а я взагалі не знав, де живе, що робить.
— Вам про батька може розповісти Пташко. Вони контачили, особливо коли фізик ще тут жив.
— Так ти не місцевий?
— Ні, я з сто дванадцятого мікрорайону. І школа там, і гурток.
— Ясно. Давай тоді мені свої координати, загляну колись. Хочеться, знаєш, на власні очі побачити, як народжуються сьогоднішні технічні досягнення.
— Даремно глузуєте, ми тримаємо першість по області вже два роки. У Києві медаль одержали…
Костянтин, сівши до столу, швидкими рухами накидав на папірці план мікрорайону, позначивши на ньому школу. Подав Климові аркушик.
— Заходьте. У нас цікаво.
4
Вранці Клим почав був збиратися в місто, але згадав: сьогодні субота, установи закриті. Вирішив сходити в школу № 3, певно, вона тут, у містечку.
На шкільному дворі, залитому яскравим сонячним промінням, було тихо — галасливі школярі роз’їхалися на канікули. Під густими акаціями, за рогом школи, хтось монотонно постукував молотком. Клим попряму* вав туди, сподіваючись зустріти хоч одну живу людину. Назустріч йому вибіг великий чорний пес, насторожено оглянув Клима, але не загавкав, супроводжуючи його на відстані кількох кроків.
Хазяїн собаки, довготелесий старий у брудній робі, збивав фанерний ящик. Коли Ярчук підійшов ближче, старий обернувся і підняв на зморшкуватого лоба окуляри в сталевій оправі. Пес замахав хвостом і ліг під кущем.
— Доброго ранку. Посилку майструєте?
Старий, мружачись від сонця, все ще розглядав Клима.
— Здрастуйте. Еге ж, посилку. Фруктів вродило цього року. Хочу переслати. А ви в якій справі? В школі сьогодні нікого немає.
Клим розгорнув пакунок.
— Скажіть, це ваша річ?
Старий взяв інструмент у руки, оглянув його.
— Цанзюбель… Мій, тобто шкільний. Данилович, пам’ятаю, взяв з півроку тому, та, певно, забув віддати, бідолаха. Я про нього зараз і не згадав би.
— То ви його не бачили протягом цього часу?
— Ну чого ж, стрічалися, бесідували… Наші справи холостяцькі, мало кому цікаві. Я ж тут сторожую, люблю побалакати з людиною. А ви хто йому будете?
— Син.
— Ось воно що! Він ніколи про дітей не згадував. Жив сам, як палець. Як і я…
Старий випростав шкарубкий палець з кривим подряпаним нігтем. Палець докірливо захитався перед носом Ярчука.
— Ну, мабуть, ви не сам, коли посилочку готуєте, хтось же є?
— Однополчанин, у Куйбишеві. Разом воювали на Білоруському фронті.
— І Ярчук там був?
— Ні, він на Тихоокеанському флоті відвоювався. Там, казав, і до техніки прикипів.
— Він що, мав схильність до техніки?
— Не те слово. Спец, як кажуть, золоті руки. Недарма його так Пташко поважав.
— Чув про Пташка…
— З ним вони нерозлийвода були. Воно й зрозуміло, вчитель теж усяку там механіку любить. А ось чого Данилович з різними покидьками водився — ніяк не збагну. — ^Побляклі очі старого запитально дивилися на Клима.
— Я якими покидьками?
— З усякими… В школі тут було двоє волоцюг, слава богу, закінчили торік, так він з ними все про щось перешіптувався. А вони ж справжнісінькими хуліганами були… Прізвище одного — Соколовський, а другого забув як… І ось така погань прилаштувалась на роботу не бий лежачого. У Будинку моделей цими… манекенами. Варто було десять років учити таких. З пап’є-маше за тиждень зробити можна. А я ж поважав Даниловича, свідком на весіллі у нього був, жінку його, Марину, добре знав.
У Клима перехопило подих: у батька була друга дружина.
— І довго вони були разом?
— Не дуже. Щось у них не склеїлось. Марина подалася до себе. Там і зараз живе.
— Де там?..
— На Теплоцентралі. Кутузова, дванадцять… А вам навіщо?
— Так просто, може, провідаю. Ну що ж, мені пора. Хай вам щастить!
— Бувайте, коли так.
Старий узяв молоток і, ніби втративши будь-який інтерес до Клима, заходився поратись біля ящика. Зате пес, тільки-но Ярчук рушив з місця, підвівся і мовчки провів його до воріт. “Розумна тварина”, — усміхнувся Клим.
5
— Люблю Островського, — мовив Губський, розливаючи вино в келихи. — І можу сказати, за що. У інших драматургів усе закручується довкола різних там дурниць: кохання, ревнощі, честь… У нинішніх взагалі рацпропозиція в центрі інтриги може бути. А в нього найосновніше — гроші. Ось до чого інтерес ніколи не пропаде.
— Ну, це як сказати…
Клим, якого сусід затягнув до себе майже силоміць, з цікавістю розглядав будинок. Вони сиділи на широкій терасі, обплетеній виноградом. Губський показав йому всі кімнати, кухню, ванну, навіть у погріб повів, виявляючи при цьому неабияку гостинність.
— Ну, як тобі мій замок? — запитав приязно, поплескавши Клима по плечу.
— Вражає, нема слів.
— Треба вміти жити… Клавдіє, де ти там?
На терасу вийшла сухорлява жінка у фартушку, з напруженою усмішкою на бляклому обличчі, в руках вона тримала тацю із закусками. Губський представив їй гостя і заходився відкорковувати пляшку з домашнім вином.
— До нас не приєднаєшся?
— Пригощайтеся, мені ніколи, вибачте, — сказала жінка і вийшла.
— Є люди, які крутять носом від домашнього вина, А я навпаки. Можу хоч зараз виставити батарею “Винімпексу”, проте віддаю перевагу цьому. Правда, здоров’я багато не дозволяє. — Господар сумно зітхнув.
Клим подумав, що Губському гріх скаржитись не здоров’я. Він зовсім не був схожий на хворобливих пенсіонерів, мав міцну поставу, тримався легко, невимушено. Його засмагле гладке обличчя трохи псував шрам на лобі.
— Ну, сусіде, за знайомство.
Вони випили, Клим одним духом, Губський поволі, з насолодою, прицмокуючи. Витер рот серветкою, звичним рухом мацнув бокову кишеньку на ворсистій сорочці.
— От халепа! Сигарети скінчились. У тебе немає?
— Дома забув. Зараз сходжу…
Губський зупинив його, гукнув:
— Ліно, Лінко! Годі валятися, принеси сигарети! — І до Ярчука: — Зараз дочка виручить. Відсипається після ресторану. Сьогодні заявилась о шостій ранку.
У мансарді стукнули двері, почулася легка хода, і перед ними з’явилася дівчина — кароока блондинка з округлими, повними плечима, трохи вища середнього зросту. Батькових рис Ліна майже не успадкувала, хіба що монгольський розріз очей. Вона була явно чимось стурбована і, віддавши сигарети, повернулася, щоб піти.
— Куди, гуляко? Побудь трохи з нами. Це, Ліночко, наш новий сусід, Ярчука покійного син.
Ліна байдуже глянула на Клима.
— Мені ніколи, па. Зараз має під’їхати Томик.
— Знову Томик! Він хоч одійшов після вчорашнього? — Губський подав сигарети Климові, клацнув запальничкою. — А то вріжетесь… на вашій двоколці.