— Приблизно.
— Кресліть. — Пташко підсунув Климові чистий аркуш паперу, дав авторучку.
Клим почав виводити на папері будиночок, сарай, пунктиром показав проводку сигналізації.
— Ага, отут? Дивно, непідходяще місце. А датчик?
— На дверях сарая.
— Якого він типу?
— Звичайний, такі ставлять у магазинах на вітринному склі.
— Та він же тут зовсім ні до чого! Цей датчик спрацьовує від струсу, ви знаєте. А у цих дверях люфт, — я там сто разів був, вони відчиняються навіть од вітру. А дзвоник де?
— Ось тут, під стелею, а в цьому місці оголені дроти…
— Ні, все це якась чортівня. Я певен, що Никандр до всього цього не має ніякого відношення. Він же не якийсь там любитель-початківець…
— Але ж хто в такому разі? І навіщо?
— Ви хочете почути мою думку? — Пташко причинив двері.
— Для того й приїхав сюди.
— Це злочин. Як тільки Костя розповів мені ось про все це, я одразу подумав: тут щось не так. А тепер я певен: злочин.
— Але…
— Навіщо й кому це треба, ви хочете запитати? Тут я можу тільки здогадуватися. Річ у тому, що в Даниловича був, як би це точніше сказати, дуже широкий спектр знайомств. Автомобілісти, радіоаматори, моделісти — наш брат, електротехніки. Коли я жив у Загородньому, зустрічав у його будинку чимало різних людей. Та найбільше мене вразило те, що така людина, як Данилович, міг водитися з усякою… — Пташко стримався, не вимовив крутого слівця, а тільки спересердя махнув рукою. — Словом, це мене завжди дуже дивувало. Зайдеш іноді до нього, а там справжнісінький вертеп. Невже це було від холостяцького життя? А ви, Климе, одружені?
— Ні. Я здогадуюсь, що ви маєте на увазі. Адже я жив без батька. Після материної смерті виростав разом з сестричкою у тітки. Їй було не до нас. І ріс я, по суті, на вулиці. — Клим помовчав, дивуючись сам собі, бо не мав звички розкривати душу перед незнайомими. — А вулиця та була на Щеписі, так район називається, зараз його забудовують по-новому. Так ось ця Щепиха “забезпечувала” місто злочинним елементом. Її вплив не обминув і мене. Побував у колонії, на своє щастя, добру людину там зустрів — вихователя. Врятував він мене, вилікував… Та, мабуть, — Клим зітхнув і глянув просто в очі Пташку, — не до кінця… Адже я тепер — на умовному.
Клим з полегкістю відзначив: нічого не змінилося на вчителевому обличчі.
— Ви мені можете не вірити, але який сенс мені брехати… Це було два роки тому, я вже працював і вступив на перший курс, на вечірнє відділення…
— Куди вступили? — запитав Пташко.
— В університет, на біофак… Якось іду з занять, годині об одинадцятій, як звичайно, повз універмаг — сіра така триповерхова будівля. І раптом бачу: грати з приямка підвального вікна зсунуто набік, з підвалу чути жіночий голос, неприродний такий, наче когось душать. Я оглянувся — на вулиці жодної живої душі. На землі лежав ломик, певне, ним підважували грати… Схопив я його і стрибнув у приямок. Дивлюсь — величезний підвал, горять сині лампочки, стелажі з товарами — і нікого. Почулося мені тільки, що десь стукнули двері. І зненацька — сирена на вулиці, машини… Тут я розгубився, кинувся тікати. Та й що було робити — ніч, я з ломиком біля універмагу, грати виламані…
— Але ж ви рятували жінку!
— В тім-то й річ, що нікого в підвалі не було, всі двері замкнені й опечатані. Словом, ускочив я в халепу.
— Дивна історія… І що ж далі?
— Дістав п’ять років, один уже майже відсидів, коли прийшли матеріали, мій добрий вихователь з колонії, Кринський його прізвище, втрутився в цю справу, з роботи дали хорошу характеристику, а головне — слідству вдалося дещо встановити. Ну й перевели мене в умовні… Хоч трохи полегшало. — Ярчук невесело усміхнувся.
— Я вам вірю, — просто сказав Пташко. — А як тепер з навчанням?
— Поновили. Восени на заняття.
— Та-ак, — протягнув учитель. — Нелегко складається ваше життя. Але, юначе, не можна занепадати духом. І людям треба вірити. Може, ви все ж таки звернетесь в органи. Там люди тямущі, мають повірити, допомогти…
— Тепер пізно. Вони своє зробили, так мені сказав дільничний. Та й боляче, коли дивляться на тебе крізь папірець, анкету. Розумію, є підстави, але ж боляче.
— Гм, воно так. І все-таки я ще раз пішов би. Діло тут нечисте.
— До побачення. — Ярчук вдячно усміхнувся і міцно потис руку Пташку.
7
Невдовзі Клим зібрав усі потрібні документи і дав об’яву до вечірньої газети про продаж будинку. Тепер лишалося тільки чекати.
Губський розсміявся, почувши від Клима про його намір.
— Є такі люди, маклери називаються, вони тобі все куплять, продадуть, квартиру поміняють, машину дістануть, навіть одружать, коли того захочеш. І за всі ці послуги візьмуть не так уже й дорого. Хочеш, приведу таку людину?
— Дякую. Я сам упораюся.
— Ти глянь, який Самсон! Ну, а як з покупцем?
— Буду вдячний, якщо порекомендуєте.
— Є один, дасть добру ціну.
— Ціну проставлено в страховому полісі.
— Дурень ти. — Іван Терентійович поплескав Клима по плечу. — Кому твоя халабуда потрібна? Бульдозером завалити, ось що з нею треба зробити. А на її місці звести справний дім, з гаражем та всім іншим необхідним. У саду навести порядок, дорогу прокласти для машини… Сам подумай: дачне містечко, електричка поряд, до шосе сто метрів — ось за що тобі гроші заплатять, а не за твою халабуду.
— Мені не треба таких грошей. Нечесно.
Губський глянув на Клима як на інопланетянина.
— Ти, біолог, може, той, перевчився? Знаєш, буває. Чи, може, у вас у Сибіру всі такі?
— Всякі є.
— Ти не базікай, слухай, що старші, досвідчені люди кажуть. Ти сирота, батьків у тебе з великим капшуком немає, а гроші для життя потрібні, без них люди ще не навчилися жити. Скажімо, одружишся — весілля треба справити, квартиру кооперативну, повнометражну побудувати, а хіба “Жигули” завадять? А для всього цього — гроші, грошики потрібні!
— Ви просто співець благополуччя, Іване Терентійовичу.
— Ех, молодий ти ще, зелений. — Губський обняв Клима за плечі, повів по двору до гаража. — Ось такий і Томик був.
— А що це в нього за ім’я таке — Томик? Томас, чи як?
— Ні, Анатолій його звати. Толик. Він хлопчина пещений був, не вимовляв свого імені правильно, все Томик та Томик. Усі й звикли… Але ти мені зуби не замовляй. Збагни, ти вже не дитина. Розумієш, треба брати від життя все, поки можеш.
— Давати теж не завадило б.
— Добре, добре, не будемо сперечатись. Познайомлю тебе з людиною, переговорите, поторгуєтесь. Тільки, дивись, не продешеви.
Губський почув стукіт хвіртки і обернувся.
— Ага, Лінка йде… І хто ж це з нею? Не може бути — Тонька, власною персоною! З практики приїхала.
Клим теж обернувся і заціпенів: до нього наближалися дві Ліни, одна в білих штанях і синій куртці, друга в смугастій сукні…
— Так вони ж у вас близнюки!
— Дякую, що повідомив. Як дві краплі води. Вони й зачіски роблять однакові. Це Лінка її підбиває… Здрастуй, блудна дочко!
— Здрастуй, — відповіла Тоня досить холодно. Потім до Клима: — Здрастуйте. Антоніна.
— Клим.
Він дивився у глибину її очей і раптом збагнув, що вже ніколи не зможе сплутати сестер.
8
Клим перевернувся з боку на бік, потім рвучко підвівся, сів на постелі. Кілька хвилин прислухався, світло не вмикав. Узяв годинник — пів на другу. Знову почулося шарудіння на горищі. Чиясь обережна хода, скрип, хтось таки вовтузиться нагорі. Повільно, аби не заскрипіли пружини дивана, Клим опустив ноги на підлогу, швидко надягнув штани, навшпиньки пройшов у кухню. Намацав рукою в кутку кочергу, ввімкнув світло, через кухонне вікно світло впало на драбину, що вела на горище. Побіг до дверей, скинув клямку, вискочив на ґанок.